Розділ 2. Фантастична Болівія

Болівія та одна з її столиць, Ла-Пас, зустріли мандрівниць хорошою сонячною погодою. Так, так, мої любі, вам не почулося. У цій країні є два міста, що вважаються столицями – вже згаданий Ла-Пас, де знаходиться будинок уряду, та Сукре, офіційна столиця Болівії. Але повернемося до наших чарівниць.

Вони стояли на одній з вуличок Ла-Пасу й оглядалися навколо. У повітрі витав дух пригод. Настрій був чудовий і хотілося якомога швидше почати досліджувати все навколо. 

Звісно, досліджувати вирішили перш за все місцеву кухню. Куди ж на голодний шлунок подорожувати? Цього разу снідали м’ясними пиріжками з часником та родзинками, які місцеві жителі називають “сельтеньяс”.

Звісно, і цього разу чарівницям не дали поїсти спокійно. За їхнім столиком знову опинився напівпрозорий незнайомець.

– А це вже стає традицією, – посміхнулася Натуся до бабусі, показуючи на блідого чорнявого привида з бакенбардами та вольовим поглядом у червоному мундирі. – Доброго ранку, шановний! Чим можемо допомогти?

– Доброго… – здивувався той, не очікуючи уваги до своєї прозорої персони. – Ви мене бачите?

– Так, бачимо, – взяла слово Натуся. – Ми – чарівниці з України. Я – Наталія, а це моя бабуся Ельвіра.

В цей час між столиками ходила офіціантка, яка, почувши уривки фраз, тепер з недовірою дивилася на цих двох іноземок, які зверталися до когось уявного третього. Однак, вирішивши, що їй це все здалося, махнула рукою і, підібравши брудний посуд зі столиків, поспішила на кухню.

– Мене звати Симон, – продовжував тим часом привид, – Симон Болівар.

– Болівар? – перепитала дівчинка. – Дуже схоже на назву цієї країни, Болівію!

– Не просто схоже! – запевнив полководець. – Її назвали на мою честь.

Він гордливо оглянув співбесідниць.

– Як цікаво, – мовила бабуся. – І чим це Ви таку шану заслужили, якщо це не таємниця?

– Ніяка це не таємниця, – запевнив Болівар. – Я хоч родом з Венесуели, та моя армія майже двісті років тому звільнила цю колонію, яка називалася Верхнє Перу, від іспанців. В такий спосіб місцеві жителі мені віддячили за свою незалежність.

– Гарна подяка! – захоплено сказала Натуся. – А головне – залишиться на віки! Краще, ніж якісь гроші чи пам’ятники.

– Я теж так думаю, – погодився Симон, задоволено гладячи свої бакенбарди. – А вас що до нас привело?

– Хочемо пізнати цю країну, побачити цікаві місця, дізнатися про неї щось нове та несподіване, ну і місцеву кухню продегустувати, – затараторила Натуся.

– Місце ви вибрали чудове, – запевнив нових знайомих привид. – Адже Болівія – справжній рай для м’ясоїдів. Яку б м’ясну справу не вибрали – все сподобається, впевнений в цьому.

– А як щодо риби? – поцікавилася бабуся.

– Рибу краще ловити в нашому відомому на весь світ озері – Тітікака, а потім і посмажити. Смакота!

Натуся, почувши таку смішну та оригінальну назву, не втрималася і засміялася: ха-ха-ха! тіті-кака!

– Дякуємо, сеньйоре Боліваре, – мовила бабуся, строго поглянувши на онучку. – Обов’язково туди завітаємо!

– А ще, якщо шукаєте гострих відчуттів, візьміть велосипеди та проїдьтеся “Дорогою смерті”.

Натуся одразу припинила сміятися. Назва місця звучала загрозливо.

– Що ще за дорога така? – поцікавилася Ельвіра, теж заінтригована таким найменням. 

– “Дорогою смерті” місцеві жителі називають шлях від Ла-Пасу до іншого містечка, під назвою Короїко. Свого часу ця дорога була офіційно визнана “Найнебезпечнішою у світі”! Адже щороку на ній гинуло десятки, а то й сотні людей. А близько сорока років тому сталося найстрашніше. Жителі Ла-Пасу поспішали повернутися додому після довгих святкових вихідних у теплому Короїку і на вузькому повороті автобус нахилився і впав зі скелі. Того разу на цьому маршруті загинуло понад 100 людей.

– А чого ж Ви тоді нам таке пропонуєте? – здивовано запитала Натуся, все ще оговтуючись від почутого.

– Річ у тім, що місцеві жителі вже побудували нове безпечне шосе, а ця дорога стала туристичною пам’яткою. Пейзажі там мальовничі, а туристи мають змогу покататися нею на велосипедах. Тут і тури організовуються спеціальні.

– А що, ідея цікава, – мовила дівчинка. – А наскільки вона довга?

– Сама “Дорога смерті” має тридцять п’ять кілометрів. Треба лише дочекатися провідника і поїхати з групою. Так безпечніше!

– Ну, ми й самі можемо впоратися з цим, – підморгнула онучці Ельвіра. – Що ж, тоді будемо рушати. Дякуємо, сеньйоре Боліваре, за поради!

– Будьте обережними і нехай щастить!

Привид щез, а до столу вже підійшла офіціантка з рахунком за сніданок.

Розплатившись за смачні “сельтеньяси”, чарівниці вирішили не гаяти часу, а відправитись одразу на “Дорогу смерті”. До пункту відправлення долетіли швидко, вкриті від стороннього ока ковдрою-невидимкою. Бабуся начаклувала їм сучасні гірські велосипеди й мандрівниці обережно почали спускатися. Та це спочатку! Бо поступово дорога ставала крутішою, й тому швидкість все збільшувалася та ставало все небезпечніше.