Розділ 45. Кетмен (Делавер)

Темна ніч огорнула містечко Франкфорт, що у штаті Делавер, мов оксамитова завіса. Місяць, схожий на розполовинену срібну монету, ледь визирав крізь рвані клапті хмар, кидаючи примарне світло на старі надгробки.

Просто серед узбіччя зарослої алеї, поміж високих трав і порослих мохом плит, відкрився портал, і з нього вийшли чарівниці.

– І що ми тут забули? – прошепотіла Натуся, озираючись навколо. – Ні, краще так: що ж такого тут Оріана не влаштовує?

– Сказав, що нам слід познайомитися де з ким, – загадково відповіла Ельвіра.

У відповідь на її слова один із надгробків заскрипів. Вдалині, біля підніжжя напівзруйнованої кам’яної арки промайнув якийсь силует. Ніби й людина, але рухалася вона дуже плавно. Істота пройшла ще кілька кроків, майже не торкаючись землі, й щезла у темряві.

– Знову якийсь привид, – зітхнула Натуся, хитаючи головою. – І де їх стільки береться? Ми що, якийсь магніт для неспокійних душ?

– Не зовсім, – заперечила Ельвіра, вивчаючи сліди на землі, які були ледь помітними завдяки світлу місяця. Вона нахилилася, торкнулася пальцями землі, і щось блиснуло в її очах. – Я здається знаю, хто це.

– І хто ж? – дівчинку вдалося заінтригувати.

– Якщо мої розрахунки точні, то ми маємо справу з Кетменом.

– Людиною-котом? – підвела брови Натуся. – Та ти з мене знущаєшся, бабусю. Це що, хтось в Геловінському костюмі тут розгулює?

– Можеш сміятись. Але Спілка Чаклунів довго за ним спостерігає. Кажуть, ще за життя він був тут сторожем. Жив на краю кладовища в маленькій хижці з димарем. Ходив уночі між могилами, перевіряв, чи все в порядку. А коли загинув при загадкових обставинах – не залишив цього місця.

– Тобто тепер він привид-охоронець?

– Можна й так сказати. Але він не такий, як інші. Його дух злився з силою старих місць. Його тіло, кажуть, набрало котячих рис – гнучкі м’язи, гострі кігті та очі, що світяться у темряві. А головне – він ненавидить, коли тут порушують тишу. Особливо вночі.

– І як же він з цим бореться? Котячими лапками ганяє порушників?

– Жартуй-жартуй, – похитала головою Ельвіра. – А втім, його особливість допомагає йому рухатися майже беззвучно. Колись одного мисливця, який наважився влаштувати тут полювання на єнотів, знайшли з подряпинами, які ніяк не могли пояснити. І з того часу більше ніхто не наважувався заходити сюди після заходу сонця без поважної причини.

– А ми? – тихо запитала Натуся, напівжартома, напівсерйозно. – У нас така причина є?

Ельвіра усміхнулась.

– Ще б пак. Ми ж тут по справі… а Кетмен знає, коли хтось прийшов із повагою, а коли – із зухвальством. І я сподіваюся, він це відчує.

Чарівниці обережно рушили серед могил, роззираючись навколо. І раптом у пітьмі блиснули два зеленкуваті вогники. 

Істота вийшла з тіні. Тіло її було гнучким, наче у кота, лице – напівлюдське, напівзвіряче. А очі – такі глибокі, наче бачили людину наскрізь.

– Доброго вечора, Кетмене! Я Ельвіра, одна зі Старійшин Спілки Чаклунів, а це моя онучка Наталія, – мовила Ельвіра, зробивши крок уперед і схиливши голову в знак поваги. Натуся і собі поклонилася. – Довго тут не затримаємося. Ми лише хочемо знати, чому ти тут?

– Як і ви, я охороняю Рівновагу, – тихо, але чітко відповів той. – Різниця між вами та мною лише у масштабах. Ви, Старійшини, постійно мандруєте, я залишаюсь тут. Моє завдання – берегти спокій цього місця.

– І що ж у цьому місці такого особливого? – поцікавилася Натуся, уважно розглядаючи його обличчя.

– Тут, під землею, схований один з артефактів великої сили, – відповів Кетмен і поглянув у бік старої могили, на якій кам’яний хрест був огорнутий плющем. – Він створений для того, аби протистояти Силам Зла. Його енергія древня і чиста. Ось його я й оберігаю. 

– Артефакт проти Злих Сил? – здивовано мовила Ельвіра. – Чого ж я про такий не чула?

– Про нього знає лише Голова Ради Старійшин, – тихо відповів Кетмен.

– Оріан… – в один голос мовили чарівниці.

– Так, він самий, – кивнув охоронець. – Мабуть, прислав вас сюди за амулетом. Знає, що невдовзі настане час, коли без нього вам не впоратись.

– А це амулет? – перепитала Ельвіра, злегка здивована.

Кетмен мовчки підійшов до могили, засунув руку у м’яку та вогку землю і звідти витягнув невеличку прикрасу: ледь потьмянілий срібний медальйон з бірюзовим каменем у центрі, на якому тремтіло гравіювання у формі зірки.

– Здається, вам він скоро буде потрібніший, ніж мені, – тихо промовив Кетмен, подаючи амулет бабусі. – Тримайте й оберігайте його як зіницю ока. У поєднанні з вашими здібностями – цей амулет допоможе перемогти навіть найбільше Зло, що може вирватися у ніч Геловіну.

– Дякуємо Вам і перепрошуємо, що трішки потурбували спокій цього місця, – сказала бабуся, обережно беручи реліквію в руки. Амулет був холодний, але мить по тому потеплішав, ніби приймаючи нову тимчасову власницю.

– Коли ця ніч все ж закінчиться, ми повернемо його Вам, – додала вона з лагідною усмішкою.