Розділ 49. Гонитва за Джекалопами (Вайомінг)

У ніч на Геловін місто Дуглас, штат Вайомінг, перетворилося на справжню казку. Вітерець шарудів опалим листям, ліхтарики у вигляді гарбузів кидали м’яке помаранчеве світло на старі дерев’яні веранди, а від кожного будинку тяглися гірлянди з паперових відьом, чорних котів і летючих мишей.

– Ну хоч якийсь дух свята! – радісно вигукнула Натуся, вистрибуючи на сходинку одного з прикрашених будинків. Звідти якраз вибігла маленька дівчинка в костюмі відьмочки з гострим капелюшком і смугастими панчохами, а в руках вона тримала фіолетове відерце у формі черепа.

– І що тут Оріану не сподобалося? – запитала чарівниця у бабусі, яка повільно йшла позаду.

– Й сама не знаю, – знизала плечима Ельвіра. – Оріан лише сказав: «Це місто поводиться дивно. Постеж тут за всім.»

– Ну що ж, – хмикнула Натуся. – Чаклунський нагляд так чаклунський! Але ніхто не казав, що при цьому не можна ласувати солодощами!

– А що, це ідея! – усміхнулася бабуся. – Хоч відволічемося трохи від усіх переживань. Ми справді це заслужили.

– Від Фофи та Річарда все ще жодних новин? – дівчинка на мить зупинилася і подивилася на бабусю серйозніше.

– Жодних… – зітхнула Ельвіра, і на її чолі з’явилася тривожна зморшка. – Я відчуваю їхню енергію, але щось блокує зв’язок.

– Але ми вже переживали гірші ситуації, правда ж? – впевнено мовила Натуся. – І завжди знаходили одне одного. Обов’язково вийдуть на зв’язок, ось побачиш!

– Ти маєш рацію, – лагідно всміхнулася бабуся, обіймаючи онуку за плечі.

Вони пішли далі прикрашеною вулицею, коли зненацька десь неподалік щось зашурхотіло.

– Що це було? – миттю спитала Натуся.

– Може просто здалося? – з надією у голосі мовила Ельвіра. 

– Скоріше за все, – погодилася онучка.

Щоб нарешті проникнутися духом святкової атмосфери, що панувала у цьому містечку, чарівниці вирішили переодягнутися у відьмочок. А що? Дуже тематично! 

Та щойно бабуся почала начакловувати їм наряди, десь зовсім поруч почувся дитячий вереск. Він долинав з міського парку.

— Ні хвилини перепочинку… — пробурмотіла бабуся.

– І не кажи, – усміхнулася Натуся. – Біжимо дивитися?

Ельвіра лише ствердно кивнула і чарівниці кинулися у бік місця, де дитячих криків ставало все більше. 

Дорогою вони зустріли якусь жіночку, що у паніці тікала з парку, тримаючи за руку заплаканого маленького хлопчика в костюмі Індіани Джонса з батогом в руках.

– Що там? – тривожно запитали її чарівниці на ходу.

— На дітей напали якісь… зайці з рогами! — схвильовано мовила містянка, на хвильку зупиняючись. 

— А один з них вкрав мій капелюх! – схлипуючи, пробелькотів хлопчина, а потім знову розревівся. Мати нашвидкуруч дістала носовичок, витерла заплакане обличчя і, вибачившись перед співбесідницями, продовжила свій шлях додому. Чарівниці переглянулися.

– Ну що, маємо справу з Джекалопами? – зітхнула бабуся.

— Так! Зі справжніми! – зраділа онучка, Ми ж колись читали про них, пам’ятаєш! А тепер вони тут, і пустують!

— Значить, доведеться навести лад, — підсумувала Ельвіра, вже витягуючи з наплічника ковдру-невидимку. – Ну що, на полювання?

У міському парку вирувало справжнє чарівне безумство. Над головами літали обгортки від цукерок, у повітрі пахло карамеллю, гарбузовими пирогами й... дикою свободою. Джекалопи — десяток кумедних створінь, схожих одночасно і на кроликів, і на маленьких оленів, з розкішними ріжками, розкуйовдженим хутром і блискучими очима — влаштували справжній карнавал непослуху. Вони гасали між деревами, обсипали дітей конфетті з листя і безтурботно гарцювали просто по накритих столах, де ще хвилину тому лежали гарбузові мафіни.

Один з Джекалопів — найменший, але з величезними вухами, як крила у кажана — стояв просто посеред фонтана і диригував двома іншими, які стукали лапками по смітниках у ритмі кантрі-блюзу. Інший у капелюсі Індіани Джонса (так ось хто малого обікрав?) скакав по лавках, наспівуючи щось про “солодку свободу і маршмелоу під місяцем”, а ще один, найтовстіший, натяг на себе знайдений на дереві костюм динозавра і вдавав, ніби він... Джекалопозавр.

Місцеві дітлахи були одночасно вражені й налякані — хтось сміявся, хтось ховався за батьків, а хтось відчайдушно намагався відбити назад свої кошики з цукерками. Але було видно: Джекалопи нікого не хотіли справді скривдити. Вони просто святкували.

Їхні роги виблискували у світлі святкових гірлянд, а кожен стрибок супроводжувався вереском, реготом і якоюсь новою витівкою: то перевернуть бочку з яблучним сидром, то змайструють собі гірлянду з сосисок, знайдених у кошику для пікніка.

— Оце вже точно найвеселіші духи Геловіну, — пробурмотіла Натуся, але одразу ж додала: — Шкода, що дітям не до сміху. Що робитимемо?

Бабуся мовчки витягла з наплічника велику червону ковдру.

— Наш старий добрий трюк, – підморгнула вона. – Невидимість. Джекалопи не зможуть нас побачити, а значить – не втечуть.

Чарівниці накинули на себе ковдру-невидимку і тепер їх не могли бачити ні люди, ні чарівні істоти.