Епілог

Чарівниці, виснажені, але живі й з новим досвідом за плечима, нарешті ступили на знайому українську землю. Їхній рідний дім, скромна п’ятиповерхівка з різноколірними поштовими скриньками та скрипучими дверима під’їзду, ще ніколи не здавався таким теплим і затишним. Повітря обіймало з ніг до голови запахами вицвілого асфальту, дощу та… борщу.

— Ніколи не думала, що так радітиму знайомому під’їзду, вазонам на вікнах, запаху їжі в сусідській квартирі, — прошепотіла Натуся, зупинившись на хвильку і принюхуючись.

— Ти, мабуть, така голодна, моя дитино! — забідкалася бабуся, прискорюючи кроки сходами. — Зараз щось нашвидкуруч зготуємо. Може, оладки? Чи кашу з яблучками, як ти любиш?

— Та не хвилюйся ти за мене! — махнула рукою онучка, хоч на мить її очі тепліше заблищали від згадки про затишок кухні. — Ми краще дідуся шукатимемо!

На п’ятому поверсі, прямо перед їхніми дверима, стояла Фофа. Її фігура видавалась тендітнішою, ніж зазвичай, а погляд — глибшим. На мордочці — тінь тривоги й довгого очікування.

— Ви повернулися… — її голос тремтів, коли вона міцно обіймала Натусю, а потім так само тепло торкнулася плеча Ельвіри. — Я молилася, щоб з вами нічого жахливого не сталося.

— Річард тут? — запитала бабуся швидко, заходячи у квартиру. Її голос був твердим, але в очах — тривога, яку вона марно намагалась приховати.

Фофа опустила очі. На мить у вітальні стало ніби ще тихіше — навіть годинник, здавалося, перестав цокати.

— Ні… — нарешті сказала вона, ледь чутно. — Його тут і не було… Він не з’являвся. Як у воду канув…

Ельвіра повільно опустилася у крісло.

— Значить все ж пропав… — відповіла вона сама собі, тихо, немов визнаючи це вперше. — Не знаю… чи й живий ще…

– Як? – очі Фофи округлилися від здивування.

– Його важко поранив кинджалом Шаман Рука, – пояснила Натуся. – А потім він кудись зник.

– Рука?

– Потім тобі розповімо! 

– А що каже Оріан? – поцікавилася білочка.

– Оріан! – плеснула собі долонею по чолі Ельвіра. – Точно! Він же сам хотів йти на останню місію! Можливо…

– … це він забрав дідуся! – завершила її думку онучка. – То ще не все втрачено???

– Я у Раду Старійшин! – підхопилася бабуся. – Дізнаюся, що там до чого.

– Я з тобою! – дівчинка вже була готова рушати.

– Ні, ви з Фофою побудьте вдома, – заперечливо захитала головою чарівниця. – Мені так буде спокійніше. Скоро повернуся!

Натуся образливо надула губки, але швиденько згадала, що бабусі зараз не до її дитячих образ.

– Чекатимемо на позитивні новини, – прошепотіла вона, підійшовши до Ельвіри та обійнявши її. 

У Раді Старійшин усі метушилися. Повітря було наповнене нервовістю, яку не вдавалося приховати навіть за спокійними обличчями чаклунів. Хтось поспішав коридорами, тримаючи в руках сувої зі свіжими звітами, хтось передавав пляшечки з рідкісними еліксирами, а хтось жваво розмовляв про останні новини. 

Коли Ельвіра з’явилася на порозі, кілька чарівників негайно розступилися, мовчки схиливши голови на знак поваги. Вона кивнула їм і впевнено попрямувала всередину, за знайомим маршрутом. Її серце билося надто гучно, ніби намагаючись випередити час.

І раптом до неї на зустріч вийшов Оріан. Він з’явився з-за рогу, наче чекав її саме тут. Його обличчя було серйозне, але спокійне. Упевнене.

— Він тут? — запитала бабуся, боячись негативної відповіді.

Старійшина легенько кивнув.

— Проведи мене до нього.

Оріан не сперечався, лише мовчки повів її вперед, звивистим коридором до високих дверей, прикрашених срібним гравіюванням захисних символів. Вони самі розчинилися перед ними.

За ними розкинулася велика світла кімната. Стелі були увінчані сферичними куполами, з яких лилося м’яке світло, схоже на місячне. Посеред приміщення — коло, викладене з білих каменів, у центрі якого на підвищенні лежав Річард. Його очі були заплющені, а довкола нього — тонке поле, схоже на магічну плівку, вкрите візерунками.

Декілька старших чарівників і цілителів стояли поруч, їхні руки повільно рухалися у повітрі, мов диригенти безшумного оркестру. Кожен рух посилав хвилю енергії до Річарда, намагаючись стабілізувати його стан.

— Це я знайшов його в Похмурій Долині, — прошепотів Оріан, ставши поряд. — Непритомного… але серце все ще билося. Я без вагань доставив його сюди. І дуже вчасно. Стан Річарда зараз дуже нестабільний. 

Ельвіра підійшла ближче, ставши біля самого кола. Вона не заходила за його межі — не можна було порушувати ритуал. Але зупинилась так, щоб бачити коханого. Її голос ледь тремтів: