Розділ 50. Похмура Долина (Південна Дакота)

Ніч над Сіка Холлоу, що у Південній Дакоті, не обіцяла нічого доброго. Навіть зірки, здавалося, відвернулися від цієї землі — тьмяні, мов затерті срібні монети, вони ховалися за важкими хмарами. Повітря було щільним, наче дим від старого багаття, що не розвіявся навіть після дощу. Земля під ногами — м’яка та вогка, всотувала кожен крок, ніби не хотіла відпускати.

– Тут… щось не так, – прошепотіла Натуся, тримаючись за бабусин рукав. Голос її тремтів.

– Це ж Похмура Долина, – відповіла Ельвіра, зосереджено вдивляючись у туман. – Давнє місце сили. 

Дівчинка оглянулася. Вітер прошепотів щось у гіллі старого дуба, і їй здалося, що з темряви визирнула чиясь тінь. Навіть більше — ніби хтось простягнув до неї руку, довгу, кістляву, зморщену... Вона здригнулася й зробила крок ближче до бабусі.

– Ми точно одні? – тихо запитала вона.

Ельвіра на мить зупинилася і заплющила очі. Вітер раптом затих. 

– За нами спостерігають, – сказала вона тихо. Голос її був рівним, але в очах з’явилась тривога.

Ніби в підтвердження її слів, гілки дерев затремтіли. Щось зашурхотіло під ногами, щось повзло обабіч стежки — невидиме, але відчутне. І раптом небо розверзлося — дощ почав лити, ніби з відра.

– Хутчіше, діставай з наплічника дощовики! – скомандувала бабуся.

Натуся не сперечалася, і вже через хвилину вони стояли у синіх пластикових накидках із капюшонами, що шелестіли при кожному русі.

– Не подобається мені тут, – мовила Натуся, озираючись. – Даремно ми Оріана не послухали! Він же казав, що не варто сюди й потикатися – занадто небезпечно.

Щойно вона договорила, як прямо перед ними блискавка влучила в дерево і воно розкололося навпіл. Важкі гілки впали додолу, ледь не причавивши собою чарівниць. На щастя, бабуся встигла відтягнути онучку в безпечніше місце. Та злива вже розгулялася і небо прорізали численні білі спалахи. Неподалік від себе вони почули чийсь моторошний голос:

– Від мене не сховаєтеся!

– Біжи, – коротко наказала бабуся онучці й вони рвонули вперед.

Капюшони сповзали з голів, але бабуся й онучка все бігли далі — крізь зарості, холодні калюжі, густу темряву нічного лісу. Гілки чіплялися за плащі, щось шаруділо за спиною, та вони навіть не озиралися.

– Хтось нас наздоганяє! – прошепотіла Натуся, хапаючи бабусю за руку. – Я відчула… його подих… прямісінько за плечима!

– Не зупиняйся, дитино! Ще трохи… Там, бачиш, стара стежка! Вибіжімо на неї й зможемо зробити захисне коло! – крикнула Ельвіра, намагаючись приховати власний страх.

Вони добігли до старого поваленого дерева, що лежало внизу урвища, й упали поруч, хапаючи повітря.

– Це точно він, – прошепотіла бабуся, ховаючи обличчя під вологим каптуром. – Шаман Рука або Темний Шаман.

Віддихавшись, вона підскочила на ноги і швиденько почала креслити навколо них з Натусею коло, одночасно бурмочучи захисне заклинання.

– Шаман Рука? – перепитала тим часом онучка, боязко озираючись навколо. – Не чула про такого.

Ельвіра якраз закінчила з магічним захистом і тепер переводила подих. Дощ тим часом заливав усе навколо.

– Ми у великій небезпеці, – мовила вона, дістаючи з кишені телефон та вмикаючи екран. – Як я і боялася, зв’язку немає… Правду ти казала, Оріан попереджав нас, щоб не сунулися сюди… А я не послухалася. 

– Бабусю, та заспокойся, – намагалася говорити байдужим тоном Натуся. – Ми й не таких привидів долали, як цей Рука. Якщо це дійсно привид. 

– Не зовсім, – зітхнула Ельвіра, опускаючись навколішки біля своєї онучки. – Літописи Спілки Чаклунів стверджують, що колись давно саме тут, у цій долині оселився дивний чоловік, на ім’я Рука. Він називав себе шаманом, але його магія була темною. Він почав змінювати людей — хитро підбурював їх відмовлятися від своїх обрядів, ламав духовну рівновагу, і навіть ліс почав від нього в’янути. Птахи зникли. Тварини повтікали. Дерева «плакали» червоними сльозами, а вода стала гіркою.

– І що ж сталося далі? – мовила дівчинка.

– Небо не витримало. І тоді з грому й бурі з’явився древній дух – Громовержець. Він зніс долину бурею, блискавицями і водою, змивши зло. Кажуть, Темний Шаман загинув… але його душа так і не полишила це місце.

– Думаєш, це він за нами біг?

– Він, він! – ствердно захитала головою бабуся, а потім із сумною усмішкою додала: – А друзі Амелії постаралися!

– Думаєш, це вони нас сюди привели?

– Так, безсумнівно! Адже тут є одне магічне місце, біля річки, де тече червона вода. Якщо занурити когось сюди, можна здійснити обряд обміну душами…

– Тож якщо у воді опинимося ти чи я, Рука зробить так, щоб визволити з Пекла Амелію?

– Саме так, – кивнула ствердно, – а душу однієї з нас запроторити у Дев’яте Коло!

Щойно чарівниця договорила, неподалік від них щось хруснуло. Бабуся озирнулася. Крізь стіну дощу у темряві не можна було нічого розгледіти.

– І що ж тепер робитимемо? – запитала Натуся.