Розділ 48. Пара з “Мармурового особняка” (Вермонт)

– Тобі не видається дивним, що Оріан забронював нам кімнату в готелі у Вермонті? – запитала Натуся, піднімаючись скрипучими сходами на другий поверх старовинного будинку.

– Та ні, – повівши плечима, відповіла бабуся. – Він же написав, що нам потрібно як слід відпочити перед останніми двома місіями. 

– З чого б це така турбота? – не заспокоювалася онучка. – Кажу тобі, тут щось не так!

Другий поверх “Мармурового особняка” зустрів чарівниць запашним ароматом старовинної деревини, змішаним із ледь вловимим запахом троянд. 

– Тобі потрібно просто більше довіряти людям, – усміхнулася Ельвіра.

– Ну Оріан – не звичайна людина, він – Старійшина!

– Тим паче! Старійшинам потрібно довіряти ще більше!

– Я довіряю лише одній Старійшині – тобі! Усі інші, здається, мають занадто багато таємниць…

– І Оріан?

– Оріан в першу чергу, – мовила Натуся, відкриваючи двері.

Їхня кімната — простора, з високими стелями та великим вікном, що виходило на нічний сад — здавалася зупиненим кадром з іншої епохи. Пухке покривало, мереживні фіранки, камін, де ще жевріло полум’я…

— Давненько нічого не чути про Річарда, — задумливо мовила Ельвіра, скидаючи куртку та сідаючи на ліжко.

— Він же мав переконатися, що з Фофою усе гаразд, – підхопила Натуся, сідаючи на підвіконня. – Можливо, щось таки сталося з нашою білочкою…

– Тоді він би нас одразу ж про це повідомив.

– Маєш рацію… Тоді, скоріше за все, дідусь просто у своїх магічних турботах втратив плин часу…

Бабуся хотіла відповісти на цю останню репліку, та раптом щось клацнуло. Здавалось, ніби двері самі собою легенько відчинилися. І майже одразу в кімнаті відчувся холодний подих. Фіранки тихо затріпотіли, хоча вікна були щільно зачинені.

Натуся повільно злізла з підвіконня, а Ельвіра повернулась до дверей. У дзеркалі над каміном раптом відбилась постать жінки в довгій світлій сукні з мереживом. Її волосся було зібране в охайну зачіску, а обличчя — бліде, з глибокими, сумними очима. Вона стояла за їхніми спинами, але озирнувшись — чарівниці побачили тільки порожню кімнату.

— Я ж казала, що Оріану довіряти не слід! — пробурмотіла дівчинка. — Знову маємо справу з привидом.

– Це просто збіг, що привид опинився там, де ми маємо відпочити, – відмахнулася бабуся.

– Чи не забагато збігів на сьогодні? – іронічно запитала онучка.

Світло в кімнаті тим часом почало мерехтіти. А тоді з боку комода долинуло тихе клацання — і сама собою відчинилася маленька скринька. З неї заграла ніжна мелодія. Звуки були такими сумними, що аж серце стискалося. Чарівниці не могли відвести від неї очей.

— Ви не маєте тут спати! – почулося раптом позаду. – Ця кімната — моя.

Чарівниці обернулися і побачили перед собою ту саму напівпрозору жінку, яка раніше відображалася у дзеркалі. Її голос був спокійний, але холодний, як нічний вітер. Здавалося, що він виходить просто зі стін.

— Ми не прийшли вам завадити, — твердо сказала Ельвіра. — Просто хотіли перепочити.

– Ви не уявляєте, який це довгий і виснажливий день… – підхопила Натуся. – Ще й з нашими рідними зв’язку немає.

Жінка підійшла до каміну, тримаючи в руках стару фотографію. На ній був чоловік у костюмі 19-го століття.

— Мене звати Клара. Мого чоловіка Едварда забрали. Як, можливо, і вашого Річарда. — Вона подивилась на Ельвіру з дивним, сумним блиском в очах. 

– Як це Ви знаєте ім’я мого дідуся? – поцікавилася мала чарівниця.

– Хіба це зараз важливо? – відмахнулася від неї Клара. – То ви допоможете мені знайти Едварда?

– Спробуємо, – відповіла Ельвіра. – Розкажіть, як він зник?

Клара опустила очі на фотографію, пальцем лагідно провела по обличчю чоловіка.

— Це було… — вона на мить замислилася. — Давно. Принаймні, для вас. А для мене — ніби вчора. Ми приїхали в це місто одразу після весілля. “Мармуровий особняк” тоді був зовсім новим, розкішним, найкращим місцем для молодят. Тут ми провели наш медовий місяць…

Вона на мить замовкла, наче губилася в приємних спогадах, і її образ став яскравішим, чіткішим.

— Та щойно настав наш останній вечір тут, усе змінилося. Едвард вийшов із кімнати після вечері, аби принести мені чай. І… більше не повернувся.

— Його шукали? — тихо запитала Натуся.

— Звісно. У готелі. Саду. Навіть прилеглих лісах. Але не знайшли. Ні сліду. Наче його поглинув сам будинок…

— Думаєте, його затягнуло в якийсь часовий портал? — припустила Ельвіра. — Таке вже траплялося з нашими знайомими.

— Я не знаю. Але є щось… — Клара зупинилася, озирнулася, і пошепки додала: — На горищі є кімната, про яку всі мовчать. Навіть тепер. Я не можу туди піти — мене щось стримує. Але ви зможете.

— Що в цій кімнаті? — запитала Натуся, яка вже відчула трепет від самої згадки про горище.