Розділ 47. Аляскинський трикутник (Аляска)

– Ох і холодно ж тут! – сказала Натуся, кутаючись у свій рожевий пуховик та щільніше натягаючи на вуха білу в’язану шапочку. Вони з бабусею стояли посеред безмежної сніжної пустелі. Навколо – ні душі.

– Це ж Аляска, погода відповідна, – механічно промовила Ельвіра, при цьому зосереджено  вдивляючись у циферблат компаса. Щойно вони ступили на мерзлу землю біля закинутої військової станції, вона відразу помітила: стрілка почала шалено обертатися.

– Збій, – прошепотіла вона. – Як я і підозрювала, маємо справу порушенням магнітного поля. Якщо Оріан не помилився, саме тут, десь поміж туманами та полярним сяйвом, зникла одна дуже небезпечна річ.

– Що саме? – прошепотіла дівчинка.

– Амулет часу. Хтось його викрав. А з ним і спотворив тканину реальності. Зникають люди, речі… 

– Я думала, за час у нас відповідає Хронос! – здивовано прокоментувала Натуся.

– Маєш рацію, але існує ще декілька магічних артефактів, які можуть змінювати плин часу локально. Один з них тут, в Аляскинському Трикутнику.

– Це щось типу Бермудського? – запитала онучка.

– Саме так, – ствердно захитала головою Ельвіра. – За відомими даними, тут зникли безвісти понад двадцять тисяч осіб.

Ніби у підтвердження бабусиних слів з туману почали виходити фігури. Прозорі, бліді, одягнені хто у старі льотні куртки, а хто і у звичайний одяг. Вони мовчки проходили повз, ніби не помічаючи чарівниць. Один із них раптом зупинився, подивився просто на Натусю й прошепотів:

– Ви прийшли вчасно. Але часу залишилось мало…

– Бабусю, це був… привид? – дівчинка стишила голос.

– Схоже на те. Це душі тих, хто загубився в Трикутнику. Вони застрягли між світами. Та ми тут цього разу не заради них.

Несподівано перед чарівницями виник ще один дух — кремезний чоловік із ліхтариком, прив’язаним до наплічника. Його постать мерехтіла, мов світло в темному лісі — то яскравішала, то тьмяніла.

– Ви тут через амулет? – запитав він прямо, з цікавістю оглядаючи незнайомок. Здавалося, чоловік зовсім не здивований, що вони здатні його бачити.

– Так, – ствердно відповіла Ельвіра. – Вам щось про нього відомо?

– Знаю, що його нещодавно поцупили. І відтоді... щось змінилось. Ми – привиди – тут ніби у заїждженій плівці. Кожен день – одне й те саме. Весь простір застряг у одному відрізку часу.

– А хіба у вас не завжди так? – обережно запитала Натуся, намагаючись не образити чоловіка.

– Як не дивно, ні, – він уперше посміхнувся. – У нас тут цілий побут. Ми приймаємо новоприбулих, допомагаємо їм влаштуватися… 

– Влаштуватися де? Серед цієї пустелі? – здивовано перепитала Ельвіра, озираючись довкола на засніжені дерева та скелі.

– Ой, так ви ж не знаєте… – чоловік підморгнув. – Ми облаштували собі в Аляскинському Трикутнику ціле місто-привид. Справжнє! Ходімо, я вам покажу!

Чарівниці пішли за новим знайомим, пробираючись крізь серпанок. І раптом — просто за стіною туману — вони побачили інший світ.

Перед ними відкрився вид на місто, що світилося зсередини. Маленькі будиночки, ніби вирізані з льоду, стояли рядами вздовж широких вулиць, викладених світлим камінням. Під ногами ледь чутно дзвенів сніг, а в повітрі витав запах морозних квітів.

Ліхтарі тут світилися м’яким блакитним сяйвом, а над містом парувала висока вежа часу – в ній, як пояснив привид, збиралися спогади, які мешканці поступово залишали.

На вулицях прогулювалися інші духи – хтось читав газету на лавці, хтось годував прозорих голубів, хтось тихо співав біля вікна.

– Ми живемо спогадами, – пояснив чоловік. – І тому наше місто щоночі змінюється. Комусь насниться новий дім – і він з’являється. Хтось згадає свою кухню – і вона виникає разом з ароматом пирога.

– Це… чарівно, – прошепотала Натуся, очі якої світилися від захоплення.

– Так. Але тепер усе під загрозою, – похмуро додав провідник. – Без амулета наш світ починає тріскатися. І якщо ми не повернемо його до світанку… усе зникне.

Раптом чарівниці почули неподалік дзвінкий, щасливий сміх. Він лунав, мов кришталеві дзвоники, розсипаючись у морозному повітрі. З одного з будиночків на розі вулиці вискочила молода пара — світлі, майже прозорі, як і всі мешканці цього дивного міста, але такі живі на вигляд, що Натуся мимоволі усміхнулася.

Дівчина була в мереживній сукні з блискітками, які миготіли, мов кристали інію. Її вуаль грайливо майоріла за спиною, а в руках вона тримала букет з квітів, схожих на конвалії. Хлопець — у святковому костюмі, з трояндою, прикріпленою до грудей. Вони кружляли в танці просто на вулиці, сміючись і зовсім не зважаючи на присутність чарівниць.