Розділ 46. Шепіт Сан Гейвену (Північна Дакота)

– Бабусю, ти впевнена, що це тут? – прошепотіла Натуся, зиркаючи на величезну сіру будівлю, що підносилась перед ними. Вікна були пустими й темними, мов очі привида, а вітер грався з напіввідчиненими дверима.

– Оріан дав точні координати, – відповіла Ельвіра, перевіряючи повідомлення у телефоні. – Це один з найбільших осередків привидів у всій Північній Америці.

Сан Гейвенський санаторій височів на пагорбі, загублений серед туману і старих ялин. Колись сюди привозили хворих, щоб вилікувати від легеневої хвороби. Тепер же тут панувала гнітюча тиша.

Коли чарівниці ступили всередину, холод почав пробиратися крізь одяг. Стеля висіла низько, стіни були вкриті тріщинами, а підлога поскрипувала.

Раптом у цій страхітливій тиші почулося покашлювання.

Натуся спинилась. Позаду них нікого не було. Щойно вони продовжили рух, позаду знову хтось кашлянув. Потім з правого боку. А далі – з лівого. І ще, і ще…

– Бабусю, хто це? – запитала дівчинка, якій стало не по собі.

– Пацієнти, – зітхнула Ельвіра. – Душі, що залишились вікувати у цих стінах. Їх не злість тримає тут, а забуття.

З тіней почали з’являтись прозорі фігури, одягнені в лікарняні сорочки. Одні стояли мовчки, інші шепотіли щось незрозуміле. Один хлопчик тягнув за собою іграшкову машинку, яка тихенько торохтіла по підлозі.

Аж раптом щось грюкнуло вглибині санаторію. Чарівниці здригнулися.

– Що це було?! – зойкнула Натуся.

З-за рогу вийшов ще один привид, зовсім не схожий на попередніх. Він мав потертий капелюх, наплічник і велику фотокамеру на грудях. Його образ був чіткішим, обличчя – здивоване й навіть трохи розгублене.

– Добрий вечір, – привіталися чарівниці.

– Гей! Ви мене бачите?! – вигукнув він. – О, слава небесам! Я вже думав, що тут тільки кашляють та бурмочуть…

– А Ви хто? – спитала Ельвіра, примружившись.

– Джейсон. Джейсон Грей. Колись був мисливцем за привидами. Прийшов сюди, щоб задокументувати найкращі докази… І, як бачите, залишився назавжди. Шахта ліфта – 12-й поверх. Не рекомендую. М’яко кажучи.

Натуся витріщилась на нього:

– То Ви загинули, впавши в шахту ліфта?

– Ага. Фотоапарат вцілів, між іншим, – показав він. – Але привиди вкрали плівку.

Він посміхнувся сумно, а тоді провів рукою в повітрі – і з’явилась мапа санаторію, схожа на примарну голограму.

– Я здається знаю, чому ви сюди завітали. Вам же потрібна вона?

– Вона? – перепитали чарівниці разом.

– Медсестра Етерніті, – прошепотів Джейсон. – Та, що сидить ось тут, у підвалі. Вона й досі вважає, що всі пацієнти повинні залишитись тут назавжди.

– Так от чому Оріан мені написав  за вічність, – плеснула себе по чолу долонею Ельвіра. – “Етерніті” – це ж і є “вічність”.

Коли карта-привид зникла в повітрі, Джейсон знизав плечима:

– Ага, і зауважте вона у нас з гонором. Так що обережніше. Спускайтеся сходами донизу, там її кабінет. Я не можу супроводжувати вас, бо… ну, самі розумієте. Справи… справи…

– Ми розуміємо, Джейсоне, – мовила Ельвіра, лагідно посміхнувшись. Вони одразу ж зрозуміли, що їхній новий знайомий просто боїться сурової медсестри. – Ми скоро повернемось.

– І візьміть це, – він витяг з кишені маленьке блискуче дзеркальце. – Це такий собі оберіг від неї. Страшенно не любить чомусь своє відображення!

Чарівниці подякували за цінну річ та рушили до підвалу. Дорога туди була не з приємних. Сходи скрипіли. Темряву прорізало лише світло ліхтариків. Натуся стискала дзеркальце, як талісман, і притискалася до бабусі.

У підвалі було вогко і темно. У кутку тьмяно світила лампа. І саме там, у відблисках світла, вони побачили Медсестру Етерніті.

На перший погляд, вона не виглядала страшною. Напівпрозора, висока, стримана жінка у білому халаті, волосся зібране в ідеальний пучок. Але її очі… вони світилися м’яким блакитним світлом.

– Ви не мої пацієнти, – сказала вона спокійно. – Ви чарівниці. Друзі Амелії говорили, що ви можете завітати. Так що я чекала на вас. 

Ельвіра ступила ближче. Натуся залишилася стояти на місці, боязко озираючись.

– Ми прийшли, щоб допомогти, – сказала бабуся твердо, навмисно проігнорувавши слова про Амелію. – Душі, що тут лишились, страждають. Ви маєте дати їм спокій. Вони вже давно не ваші пацієнти.

Медсестра похитала головою.

– Вони не готові йти. Їхні тіні прив’язані болем, страхом… і надією. А я – останнє, що у них є. Я не можу їх залишити, як не залишала в ті часи, коли вони були живими.

– Але ви ж не можете тримати їх тут вічно! – вигукнула Натуся. – Це вже якась пастка виходить!

Очі медсестри блимнули.

– Це не пастка. Це – справжня турбота. Вони самі бояться вийти за ці стіни. Тут їм все знайомо, а там – невідомість. Чому б вам самим у цьому не переконатися? Залишайтеся… Я про вас обох потурбуюся…