Розділ 44. Автостопник з озера Блек-Хорс (Монтана)

Темна ніч накрила рівнини Монтани холодною ковдрою. Дощ припинився, та повітря залишалося сирим і важким. Ельвіра вийшла з офісу прокату машин, з ключами від старенького, але надійного «шевроле».

– Ну що, готова до нічного патрулювання? – усміхнулася вона до Натусі, якій зараз було не до сміху.

– Якщо чесно – не дуже, – пробурмотіла дівчинка. – Ти впевнена, що нам потрібно сьогодні займатися місіями Оріана, коли над нами нависла набагато більша загроза?

– Заради нас повертають час, щоб ми змогли впоратися, – спокійно відказала бабуся, сідаючи за кермо. – Як не сьогодні, то коли? 

– Друзі Амелії не сплять, – продовжила онучка, проігнорувавши останню репліку. – Відчуваю, що вони готують ще щось. Можливо і тут, у Монтані.

– Не ховатися ж нам від них? Та й шукати з ними зустрічі теж не варто, – відповіла Ельвіра. – Тож сфокусуємося на останніх місіях. До того ж я вже давно хотіла перевірити цю трасу біля озера Блек-Хорс. Легенда про автостопника настільки стара, що про неї вже навіть Спілка Чаклунів писала в архівах.

– Легенда про автостопника? Що за легенда? – перепитала Натуся.

– Це стара, майже забута історія, – почала бабуся, не відводячи очей від дороги, що тягнулася перед ними чорною стрічкою. – Колись, ще на початку двадцятого століття, молодий чоловік йшов вздовж цієї траси – кажуть, він прямував додому з залізничної станції, чи то після війни, чи то з роботи. І його збила машина. Темної ночі, без свідків. І ніхто ніколи так і не знайшов його тіло.

– Думаєш, душа залишилась тут? – обережно запитала Натуся.

– Саме так, – кивнула Ельвіра. – З того часу водії почали бачити його – бліду фігуру, яка раптово вибігає просто перед машиною. Люди гальмують, вискакують із авто – а він зникає.

– І що він хоче?

– Він не говорить. Просто зникає. Але одна чаклунка, багато років тому, записала в архівах, що він не шукає помсти чи страху. Він просто… самотній. Його смерть забули, тіло не поховали як слід. Він хоче, щоб хтось почув його історію. Щоб він зміг нарешті піти далі.

Натуся замислено подивилася у вікно.

– То, можливо, сьогодні ми йому й допоможемо.

– Саме тому ми тут, – прошепотіла Ельвіра, проїхавши дорожній знак: “Black Horse Lake – 5 миль”.

І раптом – вогні фар вихопили з темряви чоловічу фігуру.

– Гальмуй! – закричала Натуся.

Ельвіра натиснула на гальма, і машина стала майже в кількох сантиметрах від людини. Чарівниця заглушила мотор, і вони вибігли з салону – але там уже нікого не було.

– Ні слідів… ні тіла… – прошепотіла дівчинка, вдивляючись у мокрий асфальт, де лиш недавно стояв силует.

– Повертайся в машину, дитино, – м’яко, але наполегливо сказала бабуся, – заведи авто й увімкни фари – тут, у цій темряві, нічого не видно. А я поки пошукаю нашого автостопника.

Натуся слухняно кивнула і побігла назад. Вона відчинила дверцята, вмостилася за кермо, повернула ключ запалення – мотор загуркотів. Клацнули фари, розрізаючи нічний туман світлом.

І раптом серце дівчинки затремтіло. З пасажирського сидіння на неї дивився той самий чоловік. 

Його шкіра була блідою, а чорне волосся звисало мокрим пасмом на чоло, крапля за краплею стікаючи на щоку. Очі – глибокі та сумні – не мали в собі ані злоби, ані погрози. Вони просто дивилися на Натусю… мов просили: почуй мене.

З переляку дівчинка натиснула на кермо, і ніч прорізав гучний звук клаксона. Його відлуння розлетілося трасою, збудивши навіть нічний вітер, що вмить посилився.

Ельвіра, що саме оглядала узбіччя, завмерла, а потім рішуче кинулася назад до машини. Вона миттєво відчинила дверцята водія й кинула погляд на онучку, а потім – на пасажирське сидіння. І побачила його.

Примарний чоловік сидів, опустивши плечі, мов вибачаючись. Його прозора постать злегка мерехтіла.

– Я не хотів лякати… – раптом заговорив привид. В його голосі було стільки розпачу, що навіть Ельвіра мимоволі посумнішала.

– Я просто… я давно намагаюся достукатися… хоча б до когось. Усі завжди тікають. А я ж не страшний…

– Як Вас звуть? – м’яко запитала Ельвіра.

– Моє ім’я давно стерлося з пам’яті. Знаю лише, що загинув тут… багато років тому. Пам’ятаю машину… Була темна ніч… і ніхто мене так і не знайшов. Я намагався розповісти хоч комусь, але ніхто мене не чує. Лише ви… побачили мене і почули.

– Ми тут, щоб допомогти Вам рушити далі, – запевнила Натуся, трохи оговтавшись від несподіванки.

Привид кивнув.

– Десь біля дороги… ще залишилися мої речі. Черевик. І мій годинник. Я думаю, що саме вони тримають мене на цьому світі. Якщо ви знайдете їх… і знищите, то, можливо, я зможу нарешті віднайти спокій?

– Ми спробуємо, пане! – завірила бабуся.

Бабуся з онучкою обмінялися короткими.

– Покажіть нам, де саме, – попросила Ельвіра, і в ту ж мить привид зник… та на передній панелі машини проступив легкий шар інею, який утворив примарну мапу місцевості з позначеним на ній хрестиком.