Розділ 42. Моторошні герої книг (Мен)

Штат Мен зустрів чарівниць зливою. Великі краплі дощу шмагали землю, наче батоги, утворюючи калюжі, в яких зловісно віддзеркалювалося темне небо. Сірі хмари звисали над містом, мов важкі ковдри. Було таке відчуття, ніби сама природа обурена й наполохана присутністю Сил Добра у цих похмурих краях.

– То ти сказала, що знаєш, хто автор книг про персонажів, які тероризують місцевих на Геловін? – перепитала Ельвіра, тримаючи долонею каптур, щоб не зірвав вітер. Їхні кроки луною розліталися порожніми вулицями міста Деррі.

Та Натуся мовчала. Її погляд був спрямований уперед, за межі дощу, немов вона намагалася вловити щось, чого бабуся не могла побачити. Обличчя дівчинки було стурбованим.

– Натусю?.. – тихо гукнула бабуся, вже трохи стривожено, але онучка не відповіла. Замість цього вона стрепенулась і раптом рушила вперед швидше, переслідуючи щось біле, що ковзало по стічних потоках води вздовж тротуару. Маленький паперовий човник обертався у калюжах і плив униз вулицею, мов приманка.

Ельвіра завмерла на мить. Її серце стиснулося від поганого передчуття, і вона знову гукнула дівчинку:

– Натусю, не біжи сама! Обережно!

Але онучка вже зникала за рогом. Вона слідувала невидимим маршрутом, який, здавалося, вів її у глибини чийогось кошмару – у саме серце темної легенди, що давно оселилася в цьому місті.

Раптом Натуся різко зупинилася. Дощ продовжував лити, але дівчинка, мов зачарована, схилилася до отвору дощової каналізації біля тротуару. Вона дивилася туди з цікавістю,  ніби побачила щось знайоме. Краплі води збігали по її обличчю, але вона навіть не намагалася витерти їх. Її губи ворушилися – спершу тихо, а потім голосніше. Вона з кимось розмовляла. З кимось невидимим, хто ховався у темряві під землею.

– Дитино, хто там? З ким говориш? Зачекай! Відійди звідти! – голос бабусі раптом прорізав глуху тишу, наче лезо. Вона пришвидшила кроки, вже майже бігла, її серце тривожно билося у грудях.

Але Натуся стояла, немов вкопана. Її очі стали круглими від подиву, а потім – від страху. Зсередини люка почувся виразний чоловічий голос, що звучав водночас лагідно й моторошно:

– Привіт, малечо. Хочеш назад свій човник?.. Я його зловив для тебе.

Ельвіра різко підійшла й рвучко схопила онуку за плече. Та здригнулася, ніби прокинулася зі сну.

– Там хтось… є, – тремтячим голосом прошепотіла дівчинка. – Він… усміхається. Але його очі… вони зовсім не людські.

Бабуся подивилася вниз. І справді – у темряві щось блищало. Дві жовтуваті цятки – очі. А поруч біліли зуби в неприродно широкій посмішці. Постать не здавалася цілком людською.

– Відійди! – крикнула Ельвіра, прикриваючи онучку собою й простягаючи руку вперед. – Покажись, хто б ти не був!

Та істота лише розсміялася. Її голос рознісся луною, мов з глибокого колодязя:

– Я? Я лише спогад… Легенда. Частина цього міста. А от ви… чужі. І ви привели з собою світло. Це не сподобається моїм друзям…

І з каналізаційної решітки повіяло холодом. Земля затремтіла, і з різних закутків міста почали долинати далекі голоси, які ставали дедалі ближчими.

Раптом з далекого рогу вулиці почулося тріскотіння вогню та людські крики. Чарівниці миттєво насторожилися. Ельвіра підвела очі й побачила, що неподалік розгорілася пожежа. Попри зливу язики полум’я облизували дах якоїсь будівлі. Бабуся міцно стиснула руку онучки.

– Нам туди, – мовила вона стурбовано.

За кілька хвилин чарівниці добігли до джерела хаосу. Перед ними стояла напівзруйнована школа, охоплена полум’ям. Шибки були вибиті, а двері – розчинені навстіж. Крики лунали зсередини, однак людей видно не було. А просто посеред дороги, не зважаючи на дощ, дим і вогонь, стояла дівчина. 

Її довге вогняно-руде волосся злиплося від дощу й крові, яка стікала по її обличчю. Її сукня – колись, напевно, святкова – тепер була обпалена й закривавлена. Вона стояла серед вогню, наче його дитя. У її очах палав безмежний гнів, а на губах тремтіла посмішка, що переходила в хрипкий, пронизливий регіт. Коли вона сміялася, вогонь, здавалося, здіймався вище.

– Хто… це? – прошепотіла бабуся, не вірячи побаченому.

– Це Керрі, – хрипко відповіла Натуся. – Дитина люті. Створена з болю, висміяна, відштовхнута. Її історію колись написав Стівен Кінг. Один з моїх улюблених авторів. Він же й описав ту істоту, що сиділа в каналізації у своєму моторошному романі “Воно”.

Керрі між тим повернула голову в їхній бік, і її очі, налиті кров’ю, блиснули вогнем. Зненацька довкола неї здійнявся вихор уламків – згорілі книжки, парти, металеві фрагменти стільців.

– Вони сміялися з мене, – прохрипіла вона. – А тепер... сміються вогонь і попіл!

Полум’я здійнялося ще вище, облизуючи дах. І в ту ж мить одна з вогненних балок з тріском полетіла просто в їхній бік.

– Обережно! – крикнула Ельвіра, відстрибуючи в бік і тягнучи за собою онучку.

Балка пролетіла повз чарівниць і розбилася об землю, здійнявши хмару іскор.

– Нам треба зупинити її, поки вона не спалила ціле місто! – крикнула бабуся.