Розділ 40. Нічні Маршувальники (Гаваї)

– Мені все ж не дають спокою слова Дракона про порушення рівноваги у світі, – сказала Ельвіра, виходячи з магічного порталу в долині Вайпіо, що на Гавайях.

– Нас і дідусь про це попереджав, – задумливо відповіла онучка, озираючись на темні схили. – Зараз ми можемо довіряти лише одна одній. Адже будь-хто зі Старійшин може бути причетним до сьогоднішніх подій.

– Маєш рацію, – кивнула бабуся. – Хтось явно бажає нам провалити сьогоднішню місію. І, гадаю, ця особа дуже добре знає, що ми тут.

– А може це просто Сили Зла? – припустила Натуся. – Вони зараз найсильніші й прагнуть стати володарями світу. Ми через ці пригоди щороку проходимо, але цього разу відчуття інше… Наче хтось стежить за нами.

– Але нас уперше покликали у Сполучені Штати, – задумливо мовила Ельвіра. – Це не просто перевірка мене, як Старійшини, це щось більше… Це пастка чи випробування, і ми ще не знаємо, хто його справжній автор.

Раптом долина на мить потемніла, а потім десь удалині з’явилася постать.

– Зачекай, там хтось іде… – прошепотіла Ельвіра, ставши перед онучкою.

Попереду замаячив силует жінки, яка впевнено крокувала дорогою, ніби знала, що на неї чекають. Тканина її накидки виблискувала у променях сутінкового світла сріблястими та мідними візерунками. Чарівниці напружились, але коли фігура вийшла з тіні дерев, Ельвіра трохи розслабилась.

– Це вона, – прошепотіла. – Кахуна Капеа. Подруга Оріана… Він казав, що вона може знати більше про те, що відбувається.

Капеа підійшла ближче, вклонилася чарівницям і тихо промовила старогавайською кілька слів благословення.

– Я чекала на вас, – сказала вона, переводячи погляд з бабусі на онучку. – Але, зізнаюся, я не знаю, чому саме. Оріан просив мене прийняти вас, допомогти, якщо зможу. 

– Допомогти нам? – чарівниці здивовано переглянулися. – З чим? Взагалі-то ми зараз на місії, щоб допомогти іншим.

Берегиня лише знизала плечима:

– У нас, взагалі то, все під контролем, – знизала вона плечима. – Але я радо проведу вам екскурсію нашою мальовничою долиною.

Чарівниці переглянулися. Перший штат без місії? Дуже дивно. Оріан помилився?

Капеа провела чарівниць до старого кам’яного кола. 

– Це незвичайне місце, – запевнила берегиня. 

– Так, я відчуваю енергію, що відходить від каменів, – мовила Ельвіра.

– Воно позначає межу між світом живих і предків, – продовжила Капеа. – Я тут спілкуюся з духами, щоб отримати відповіді на питання, що не дають мені спокою. 

– Бабусю… ти це чуєш? – раптом прошепотіла Натуся, стискаючи ліхтарик, який щойно згас. 

У повітрі нависла гнітюча тиша, яку раптом розірвав глухий, ритмічний звук барабана. Потім пролунав протяжний моторошний звук мушлі. 

На тлі темного небосхилу з вершини пагорба повільно почали спускатися силуети. Чоловіки у старовинних обладунках та зі смолоскипами. Очі воїнів палали червоним світлом, а обличчя були серйозними. Вони йшли строєм, не озираючись, і не звертаючи вбік. 

– Зійдіть зі стежки й ляжте на землю! Хутчіше! – скомандувала Капеа і, не вагаючись, першою опустилася на коліна обличчям донизу. Чарівниці швиденько зробили так само. Земля в той час ніби дрижала від кроків сотні ніг.

Примари проходили повз. Повітря стало важким. Очі мимоволі закрилися від страху. Але вуха вловлювали синхронні кроки та дзвін стародавніх обладунків.

Аж раптом одна з фігур зупинилась просто поруч із трійцею. Воїн повільно повернув голову вбік і промовив:

– Капеа з Роду Мауна-Кеа... ми пам’ятаємо тебе.

Його голос не був загрозливим, але звучав, як відлуння тисячі голосів, що говорили в унісон. І здавалося, сам час на мить зупинився. Капеа підвела голову, а в думках одразу ж з’явився спогад про дитинство, коли вона дивилась на малюнок старого воїна, що висів на стіні.

Перед нею стояв саме він. Її прадід. Страж долини. Його очі не палали, як у решти, – вони світилися лагідним бурштиновим теплом.

Він повільно нахилився й торкнувся її чола. Від його пальців пішло дивне, м’яке тепло, яке пройшло крізь тіло берегині до самого серця. На мить усе довкола розчинилося у світлі. Навіть Натуся й Ельвіра завмерли.

– Продовжуй берегти Рівновагу, – промовив він. А потім обернувся і без жодного звуку знову злився з процесією, що продовжувала рух у пітьмі, лишаючи за собою шлейф таємничого шепоту та запаху морської солі.

Минуло ще кілька довгих хвилин, поки останній із Нічних Маршувальників зник за пагорбом. Земля затихла. А повітря знову набрало знайомої вологої теплоти.

– Можете підводитися, – нарешті прошепотіла Капеа, її голос уже не тремтів і був сповнений спокою. – Небезпека минула. Їхній шлях – завершено.

Ельвіра обережно підвелася, змахнувши з плеча попіл, що невідомо коли встиг осісти. Натуся дивилась на Капеа з повагою й здивуванням. 

– Добре, що не дивилися їм в очі, – тим часом промовила нова знайома, – й на дорозі у них не стояли. “Нічні Маршувальники”, а саме так ми їх називаємо, дуже небезпечні й не пробачають нікому, хто перешкоджатиме їм йти далі.