Розділ 39. Шахта Підземного Дракона (Айдахо)

Цього разу Оріан не надсилав текстових повідомлень, як зазвичай, а одразу зателефонував. Його голос був стривожений, хоч і стриманий:

— У вас буде ще одне завдання. Щось... давнє... прокидається в горах Айдахо. Потрібно перевірити одну із зон, про яку навіть у нашому архіві майже нічого не лишилось. Колись її називали Зоною Глухих Схилів. Це непозначена на картах територія, але орієнтир, де приблизно її шукати, я вам дам.

– Непозначена територія? – зітхнула бабуся. – Тобто туди, куди ніхто не ходить?

– Саме так. І місцеві мають на це причини. 

– Які ж? – поцікавилася Натуся, ласа до містичних історій.

– За легендою, колись у горах центрального Айдахо, шукачі золота знайшли печеру чи шахту, де нібито жило щось, схоже на дракона, що охороняло великі скарби. Жоден із шукачів не повернувся, а ті, хто натрапив на ту ділянку, стверджували, що чули гуркіт і відчували жар, що виходив з середини. Місцеві вважають, що печера “переміщується”, а її ворота відкриваються лише для приречених.

– То ти вважаєш нас приреченими? – обурилася бабуся.

– Ельвіро, я нічого не вважаю, – запевнив її Старійшина, – однак, хтось точно бажає вам зла…

– Був час, коли я думала, що це ти, – іронічно зауважила чарівниця.

– Сперечатися не буду, адже розумію, чому у тебе могло скластися таке враження, – зітхнув Оріан. – Але виправдовуватися не в моєму стилі. Ти, мабуть, і так зрозуміла, що я не бажаю вам зла, коли зцілив твою онучку.

– Або ж ти просто відвертав від себе нашу увагу, – припустила бабуся.

– Хай там як, ви з Натусею в постійній небезпеці, – проігнорував останню репліку Старійшина. – І ми не можемо не скористатися цією нагодою і не спробувати потрапити у ту містичну печеру Айдахо. Знаю, що прошу забагато…

– Скидай координати, – перебила його Ельвіра. – Не будемо гаяти часу, попереду ще понад десять штатів, а ми з онучкою вже зовсім виснажені й хочемо якнайшвидше повернутися додому. Цей Геловін, здається, ніколи не закінчиться…

– Перепрошую за всі незручності… І бережіть себе… – мовив Оріан і закінчив дзвінок.

Через декілька хвилин на телефон прийшли і координати місцевості. Тож зволікати було ніколи.

Чарівниці прибули у Зону Глухих Схилів під вечір. Сонце ще золотило вершини, кидаючи довгі тіні на кам’яні громади, а вітер був незвично гарячий, попри те, що надворі вже стояла пізня осінь. Повітря було густе й ніби важке, мов перед грозою. Навколо — жодної пташки, навіть комах: ні дзижчання, ні шелесту. Лише мертва тиша, що здавалася гнітючою. Компас Ельвіри крутився, наче скажений.

— Мені не подобається це місце, — прошепотіла вона Натусі. Та лише кивнула у відповідь, приклавши палець до вуст. Щось підказувало: зайвий звук може потривожити когось небезпечного, чого їм менше всього хотілося робити.

Вони піднялися вузькою стежкою між темними валунами. Дерева, що росли нижче, раптово зникли, й перед ними з’явилася глибока ущелина. За всіма мапами тут мала бути лише стіна скелі. Але на дотик вона виявилася на диво теплою. Ледь не гарячою, ніби дихала зсередини.

Натуся обережно піднесла руку — і камінь... зашипів, мов облитий водою розпечений метал. Від нього пішли невидимі хвилі, а у ніздрі вдарив їдкий запах сірки. Скеля перед ними почала мерехтіти, з’являлися і зникали стародавні символи, вирізьблені глибоко в товщі породи.

— Ми знайшли її... — прошепотіла Ельвіра. — Браму Підземного Дракона.

Щойно вона це вимовила, скеля почала розсуватися і перед ними з’явився вузький прохід, увесь оздоблений золотими прожилками й дивними кристалами, що мерехтіли у темряві.

— Тут... гаряче, — прошепотіла Натуся, стираючи піт із чола. – І... страшно.

Усередині тунелю гуркотіло. Ліхтарики допомагали підсвічувати шлях, але коридори печери були такими вузькими та звивистими, що рух вперед давався дуже важко. В одному з широких проходів чарівниці зупинилися, щоб перевести подих. І тут, зовсім поруч, щось зашепотіло: “Хто ступив у мій дім — приречений…”

Чарівниці здригнулися. Голос йшов з темного кутка печери, де світилися дві незрозумілі цятки. Натуся обережно присвітила туди ліхтариком і те, що вона побачила, змусило її здригнутися. У глибинах темної печери, серед застиглого у вічності каміння, причаївся Підземний Золотий Дракон. Його масивне тіло, мов витесане з пломінкого бурштину, ледь помітно мерехтіло теплим золотим сяйвом. Луска — наче пластини розплавленого металу, приховувала під собою жар тіла.

Очі дракона палали, немов два дорогоцінні камені. Їх погляд – пронизливий і тривожний — прискіпливо оглядав чарівниць. Крила, хоч і складені, готові були в будь-яку мить розгорнутися.

Попри загрозливий вигляд, Дракон не здавався небезпечним. В його очах не було ані злості, ані люті — лише давня втома. Він виглядав так, ніби пробудився після тисячолітнього сну й досі не вирішив, чи варто вступати в діалог.

Ельвіра, попри природний страх, першою зробила крок уперед і, притиснувши долоню до серця, уклонилася:

— Добрий вечір, Охоронцю Печери.

Істота повільно повела головою.