Розділ 38. Мотмен – Вісник лиха (Західна Вірджинія)

У передгір’ях Західної Вірджинії, між туманними кронами дерев, розкинулося маленьке містечко Пойнт-Плезант. Саме сюди помандрували наші чарівниці за вказівкою Оріана. 

— Бабусю, тут щось… дивне, — прошепотіла Натуся, коли вони зупинилися посеред густого лісу. — Мені якось… тривожно. Чуєш? Навіть птахи замовкли.

Ельвіра кивнула, зосереджено стискаючи у руці ліхтарик. 

– Ти впевнена, що цей Мотмен тут? – тихо перепитала дівчинка, озираючись навколо. – А головне, що він САМ?

– Ну, наскільки мені відомо, друзів чи родичів у нього немає, – намагалася пожартувати бабуся, та атмосфера не дозволяла їм особливо розслаблятися.

Повітря стало важким, мов перед грозою. І в ту ж мить чарівниці почули хруст гілок над головами, а потім тихе гудіння… І знову тиша. 

– Це він?? – раптом знервовано прошепотіла Натуся, показуючи кудись у бік. – Ось там! Подивися, бабусю!

І дійсно у гущавині лісу, посеред темних силуетів дерев стояла моторошна постать: людська фігура з величезними крилами, потріпаними вітрами й часом. Її очі — яскраво-червоні, мов дві жарини, яскраво світилися у темряві. Шкіра була вкрита темною шерстю, а пальці поступово переходили у гострі кігті. Однак, при всій страхітливій зовнішності, небезпекою від неї не віяло. Відчувалася лише потужна енергія, яка змушувала чарівниць не наближатися до незнайомця.

— Це він… Мотмен, — прошепотіла Ельвіра.

Істота раптом злетіла нагору й зависла в повітрі, крилами створюючи сильний вітер. Натуся закрила обличчя руками, а бабуся миттєво вихопила з наплічника ковдру-невидимку і накинула на себе та онучку.

— Ми не вороги, — крикнула вона незнайомцю, хоча сумнівалася, що він її почує.

У відповідь пролунав низький гортанний звук, схожий на металевий стогін. Мотмен повільно підлетів ближче на голос, хоча й не бачив чарівниць. У Натусі з’явилося відчуття, ніби істота намагається передати думку, образ… В її свідомості промайнули картини — міст, який руйнується, людські крики… Страх…

— Він… він попереджає нас, — видихнула дівчинка. — Щось має статися… Я відчуваю… Я бачу…

Раптом видіння зникло, а з ним і Мотмен.

— Розкажи мені, що ти бачила? — серйозно запитала Ельвіра. – Потрібні будь-які деталі.

— Лише окремі фрагменти. Щось пов’язане з руйнуванням мосту, — мовила Натуся.

– Треба йти в місцевий архів, подивитися, що до чого, – зробила висновок бабуся. – Якщо хтось у небезпеці, нам потрібно встигнути вчасно.

– Навіщо ж втрачати час? Я зараз перегляну інформацію в Інтернеті. Побачимо, що там пишуть.

Чарівниці розстелили ковдру, і поки Ельвіра наливала онучці з термоса гарячий чай, та вже продивлялася архівні статті містечка про Мотмена. 

– Тут написано, що перші офіційні повідомлення про цю істоту з’явилися 15 листопада 1966 року, коли дві пари з Пойнт-Плезанта заявили, що бачили, як вона переслідувала їхню машину.

– То він не такий вже й молодий, – зробила висновок бабуся. – Що ще?

– Упродовж тринадцяти місяців десятки місцевих жителів повідомляли про подібні випадки — дивні звуки, перелякану худобу, збої в електроприладах та присутність «чогось незрозумілого», – сьорбаючи гарячий чай, читала з телефону Натуся.

– Ну це не дивно, як ми з тобою знаємо! І тварини й електроприлади дійсно реагують на паранормальні явища, – мовила Ельвіра, підливаючи внучці ароматного напою.

 – Ой, знайшла про місцеву трагедію! – раптом схопилася дівчинка. – “17 грудня 1967 року Срібний міст, що сполучав Пойнт-Плезант із Галіполісом, раптово обвалився під вагою автомобілів у вечірній годині пік. Загинуло 46 людей”.

– Може, ти це бачила у своєму видінні? – запитала бабуся, закручуючи кришку термоса.

– Ні, тут фото є. Той міст був іншим… 

– А з істотою що?

– “Після цього випадку Мотмен зник так само раптово, як і з’явився, – процитувала Натуся вирізку зі статті. – Багато хто пов’язав його появу з передвісником трагедії. З цього моменту Мотмена почали називати «вісником лиха» або «ангелом смерті»”.

– То він просто ретранслятор того, що має статися, – задумливо мовила Ельвіра. –Ану, дитино, глянь, чи є тут якісь інші мости поряд?

Мала чарівниця знову сконцентрувалася на екрані телефону, цього разу відкриваючи застосунок з віртуальними картами місцевості.

– І як все зараз просто, – усміхнулася бабуся. – Не потрібно ніяких пошукових заклинань, як у старі добрі часи. Варто лише увімкнути це маленьке диво техніки…

– Знайшла! – викрикнула несподівано її онучка, від чого Ельвіра здригнулася. – Є ще один міст через вузьку річку Канавха, на північ від міста. Але, наскільки я зрозуміла, він на даний час неактивний. Зараз пошукаю інформацію та можливо якісь світлини.

– Гаразд, дитино, – кивнула бабуся. – Але більше так не кричи! Злякала мене.

Натуся усміхнулася та знову повернулася до пошуку.

— Це той міст! З мого видіння! Колись там був рейковий тунель, — констатувала вона через декілька хвилин, вже спокійнішим тоном. — Залишився тільки міст, але його вже років двадцять не використовують. Місце, за словами місцевих жителів, зле. Кажуть, там чули голоси. Плач…