Розділ 37. Моторошний тунель (Небраска)

– Що значить, продовжувати? – кричала бабуся у слухавку свого мобільного телефона. – Ти розумієш, що я ледве не втратила онучку.

– Ельвіро, прошу тебе, заспокойся, – долинав звідти виважений голос Оріана. – Кронос і так зробив нам велику поступку і створив цю петлю часу на Геловін…

– Не треба мені тут Кроноса згадувати! – перебила його чарівниця. – Ми з Натусею не одні зі здібностями на всьому білому світові! Цю місію може взяти на себе будь-хто!

– Будь-хто не може! – заперечив Старійшина. – Та й не так вже багато у нас людських ресурсів! А країн багато! І Сили Зла занадто активні!

– Бабусю, – слабко озвалася Натуся. – Нам… слід… продовжити…

– Дитино, тобі потрібно відпочивати, а не за привидами та монстрами ганятися! – ніжно мовила бабуся до дівчинки, гладячи її по блідій щічці.

– Мені лише чаю твого… трав’яного… випити і буду як новенька, – запевнила та, ледь дихаючи. – Ось побачиш… Нам з тобою… немає коли… відпочивати. Хтось може бути у великій… небезпеці, й ми собі… не пробачимо, якщо… з нашої провини… з кимось щось… трапиться.

– Твоя правда… Але я далі піду сама, а ти – додому, під Фофин нагляд! – голос чарівниці давав зрозуміти, що сперечатися з нею марно.

– Ельвіро, не думаю, що це хороша ідея бути самій на місіях, – знову почулося зі слухавки. – Це дуже небезпе…

– А ти мені не розповідай про безпеку! – крикнула та до Оріана. – Саме через твої небезпечні місії я ледь не втратила свою онучку!

Враз, щойно бабуся виплеснула свій гнів у слухавку, повітря позаду них почало змінюватися. Легкий порив вітру зірвав кілька сухих листків з дерева і поніс їх у протилежний бік. Земля під ногами ледь тремтіла, а навколишній простір ніби на мить затих — усе живе затамувало подих.

У повітрі з’явилася тонка срібляста смуга, що розширювалася, мов розірвана тканина простору. З неї почало проступати світло — не яскраве, але пронизливе, схоже на місячне сяйво, переламане крізь кришталь. З глибини цього світла, мов з туману, повільно почала вимальовуватися постать. Спочатку – лише силует, високий та стрункий. Потім проступили чіткі риси: сріблясто-сиве волосся, глибокі темні очі, що випромінювали спокій і непохитність.

Оріан стояв перед ними, як завжди, врівноважений і водночас грізний. Він зняв капюшон, і його погляд одразу впав на Ельвіру, в якій ще вирувала образа.

– Я все розумію, – сказав він спокійно, але твердо. – Але хочу запропонувати свою допомогу.

Не чекаючи відповіді від бабусі, яка все ще перебувала у стані шоку, Оріан обережною ходою підійшов до Натусі, яка сиділа біля дерева, бліда та знесилена. Він обережно опустився біля неї на одне коліно, уникаючи різких рухів. Його велика і тепла долоня торкнулася чола дівчинки. Навколо панувала тиша — навіть птахи замовкли, ніби відчуваючи важливість моменту.

Старійшина заплющив очі і почав шепотіти стародавні слова. Його голос ставав дедалі глибшим, зливався з вітром. А над його рукою з’явився легкий золотавий ореол.

Минуло кілька хвилин, що здалися вічністю. Аж раптом на щічках дівчинки з’явився рум’янець, губи злегка розтягнулися у ледь помітній усмішці, а в очах знову заіскрився знайомий вогник.

Оріан підвівся і важко зітхнув. Але в його очах був спокій.

– Вона сильна, — мовив він, — значно сильніша, ніж здається.

– Бабусю! – Натуся підвелася, ніби нічого й не сталося, і побігла в обійми до найріднішої людини на світі. – Я знову здорова!

– Я бачу, дитинко! – радо мовила та, не стримуючи сліз. 

– Ельвіро, – ніяково почав Оріан. – Подумай над тим, щоб продовжити зі своєю онучкою нашу Геловінську місію…

– А тут і думати немає чого, – весело відповіла за бабусю Натуся. – Ми – у справі.

– Дитино… – хотіла було заперечити та.

– Зі мною ж усе гаразд, чи не так? – не вгамовувалася дівчинка. – А ти лише подумай, скільком ми зможемо ще допомогти. Попереду ще понад десять штатів. Більшість місій пройдені. Та й терпіння Кроноса випробовувати не слід. Він не зовсім Силам Добра симпатизує, чи не так? – вона звернулася до Оріана.

– Можу запевнити, що так і є, – підтвердив той. – Довелося дуже наполегливо його прохати та пообіцяти декілька речей…

– Ну ось бачиш, бабусю! Відступати нам нікуди! Саму я тебе теж не відпущу!

– Може, краще я Річарда попрошу зі мною завершити завдання? – Ельвіра не хотіла більше ризикувати онучкою й погоджуватися на її пропозицію не поспішала.

– У Річарда обмежена кількість сил та й магії недостатньо, – заперечив Оріан. – Мені було б спокійніше, якби з тобою все ж була Натуся. 

– Тоді вирішено, ми рушаємо! – погодилася мала чарівниця, не очікуючи відповіді бабусі. – Куди далі?

– У штат Небраску, там є один тунель…

– Я ще не давала згоди! – різким тоном обірвала Старійшину Ельвіра.

– Погоджуйся, кохана, – прошепотів їй на вухо невидимий Річард. – Я завжди буду поряд з вами.

Ніхто з присутніх, окрім бабусі, цього не почув. Зітхнувши, вона все ж мовила після довгої паузи: