Розділ 36. Ла Йорона (Нью-Мексико)

Як і очікувала Ельвіра, місцевість біля берегів річки Ріо-Гранде, що в Нью-Мексико, була безлюдною. Лише темні силуети розлогих дерев схилялися над водою. Здавалося, ніч була спокійною… але щось було не так. Бабуся відчувала наближення небезпеки кожною клітиночкою свого тіла. Якщо “кам’яні жінки” становили загрозу, то Ла Йорона була ще страшнішою. Вона полювала на дітей, адже колись жорстоко втопила власних. Ельвіра навіть не наважувалася уявити, що ця примара може зробити з її онучкою. 

Щиро кажучи, її здивувало повідомлення Оріана. Якби він справді хотів зашкодити їй і Натусі, навіщо ж тоді спрямовував чарівницю саме сюди, даючи їй шанс врятувати онучку?

Хіба йому не було б вигідно позбутися потенційної суперниці – молодої та в майбутньому могутньої чарівниці? Або ж це пастка і для неї? Але ж Ла Йорона відома викраденням дітей і спокушанням чужих чоловіків. Жодних історій про її помсту жінкам Ельвіра не чула. “Дуже дивно”, – підсумувала свої роздуми бабуся. – “Може я чогось не знаю?” 

Раптом повітря навколо стало холоднішим, а вдалині почулося тихе зітхання вітру… чи, може, це був плач?

А тоді ніч прорізав тонкий, протяжний стогін. Голос, сповнений болю і втрати, затремтів над водою, зникаючи у глибинах пітьми.

"¡Ay, mis hijos!" (“Ой, мої діти!”) – почулося десь вдалині.

Бабуся обернулася, але нікого не було видно. Вітер завив сильніше. Листя на деревах затремтіло, і навіть місяць ніби відвернувся, сховавшись ще глибше за хмари. А потім чарівниця побачила її…

Спочатку це була лише тінь — розмита, немов осіння імла, що застелила берег річки. Вона стояла нерухомо серед крислатих дерев, і вітер не зачіпав її довгу білу сукню. Складалося враження, що вона не торкається землі й вдивляється кудись удалечінь. Натусі поряд не було…

Обличчя примари було бліде, майже мармурове. Очі — темні, бездонні провалля, з яких стікали струмки чорних сліз. Вони не капали на землю, а зникали в повітрі, розчиняючись у густому тумані.

Її губи, тонкі і розтріскані, ворухнулися, ніби промовляючи щось беззвучно, а потім з них знову вирвався стогін, що нагадував плач: «¡Ay, mis hijos!» — крик такий жалісливий, такий сповнений болю, що мороз пробіг по бабусиній шкірі.

Довге чорне волосся спадало їй на плечі сплутаними хвилями, в яких завмерли краплі води, ніби вона щойно піднялася з глибин річки. 

Ельвіра не могла рушити з місця, не могла навіть дихати. А незнайомка все наближалася… повільно, нечутно, і кожен крок здавався безжальним та неминучим. А тоді її пальці — довгі, тонкі, як висохле коріння, з блідо-синіми нігтями — простяглися до чарівниці.

– Ти не бачила моїх дітей? – раптом запитала вона іспанською, все ще не стримуючи сліз.

– Ні… не бачила… – пересилюючи свій страх, прошепотіла бабуся. Їй просто необхідно було зараз взяти себе в руки. Заради Натусі. – А ти бачила мою онучку?? – запитала вона несміливо.

Замість відповіді примара глибоко зітхнула. 

– Я бачу, як ти на мене дивишся, незнайомко, – мовила Ла Йорона. – Цей страх у твоїх очах… Та я ж не завжди такою була. Колись давно мене звали Марія. Я була гордою і надзвичайно вродливою, і багато чоловіків змагалися за мою увагу.

– Охоче вірю, – сказала Ельвіра, хоча нотки сумніву в її голосі все ж відчувалися.

– Так от, – продовжувала свою сповідь примара, – одного дня до селища, де я жила, прибув багатий і харизматичний чоловік, який мав все, що тільки можна побажати: коней, гроші, владу. Він закохався в мене, та і я втратила голову від кохання.

– Сподіваюся, не буквально? – намагалася пожартувати бабуся, щоб хоч трохи розрядити напружену атмосферу.

Ла Йорона гірко посміхнулася:

– Наша любов дійсно була сильною. Ми одружилися, через якийсь час народилося двоє моїх янголят. Але щастя було недовгим…

– Що ж сталося?

– Чоловік почав від нас віддалятися, часто залишав мене одну з дітьми, а зрештою пішов до іншої, багатшої жінки. У розпачі та гніві я втратила розум. І однієї темної ночі, осліплена болем і люттю, я взяла своїх дітей… і привела їх до річки… – чорні сльози примари знову побігли з очей струмочками. – У приступі відчаю… я… втопила їх… у холодній воді…

Вона замовкла і простір затопила гнітюча тиша. Чарівниця не хотіла порушувати її першою. Розгнівати зараз ту, в якої може бути Натуся, було б справжнім божевіллям. На щастя, Ла Йорона знову заговорила:

 – Коли я усвідомила, що наробила, я просто заволала від жаху. Я… я намагалася дістати їх… Але було вже пізно… Мої діти… Жити без них не мало сенсу. Та й після смерті мені не знайти спокою… Поки я їх не знайду… Тому й ходжу вночі біля річок, озер та струмків, оплакуючи своїх діток.

– … і викрадаючи чужих… – пробурмотіла бабуся, хоча одразу ж про це пожалкувала.

– Викрадаючи?? Та за кого ти мене маєш, жінко??!! – обурилася Ла Йорона. – Вони самі йдуть мені на зустріч, чуєш? САМІ!

– Моя онучка теж сама до тебе прийшла? – тон Ельвіриного голосу теж змінився.

– Це та, яку до мене привів Ілай?

– Та! Та! Саме та! – прокричала бабуся. – Де вона?? Скажи, що вона жива!!!