Розділ 35. Кам’яні жінки (Невада)

У Неваду бабуся вирушила без чоловіка.  Річард, хоча й не хотів залишати свою кохану саму, мусив доправити Ілая до Ради Старійшин, щоб дати свідчення, пояснити, як той ледь не спричинив Апокаліпсис, і переконатися, що його позбавлять сил і запроторять у магічну в’язницю Спілки Чаклунів.

Ельвіра ж не могла так довго чекати. Їй необхідно було якнайшвидше врятувати онучку. А рятувати було від кого. Цих суперниць не можна було недооцінювати. Вона ще змалку чула від своєї матері легенди про Озеро Пірамід. За її словами, у давнину поруч з озером жило плем’я пайютів. Вони вважали це місце священним, хоча й знали про його “темний” бік. І коли у жінок племені народжувалися слабкі або хворі діти, старійшини приносили їх у жертву, кидаючи у води озера.

Одного разу стара жінка, яку підозрювали в чаклунстві, прокляла це місце за жорстокість. Вона сказала, що духи дітей повернуться та заберуть із собою всіх, хто наважиться залишитися біля озера вночі. Відтоді місцеві жителі почали говорити про “кам’яних жінок” — примарних створінь, які з’являються на березі та заманюють мандрівників у воду. І все б це було казочками, якби не свідчення реальних людей про це загадкове місце. Дехто безслідно зникав біля озера, інші чули дитячий плач уночі, а кілька осіб бачили, як хтось або щось рухається під водою.

Ельвірина мати, знаючи любов доньки до таких історій та бажання на власні очі перевірити теорію про “кам’яних жінок”, застерігала доньку від подорожей до Озера Пірамід або просила хоча б не залишатися біля води після заходу сонця. Навіть обіцянку з доньки взяла. 

І ось через стільки років Ельвіра все ж вирушила до Невади. Та нею рухала не цікавість. А бажання врятувати онучку. Чарівниця розуміла всю критичність ситуації, що склалася і лише сподівалася, що коли долетить до Озера Пірамід, Натуся все ще буде жива. Інакше… Про це бабуся навіть думати не хотіла. 

У Неваду вона прибула після заходу сонця. У найнебезпечніший для цього місця час. Щоб дослідити місцевість, вона піднялася у повітря і почала оглядати все навколо.

З висоти пташиного польоту озеро вночі виглядало містично та загадково. Його темні води розливалися серед пустельного ландшафту, відбиваючи слабке світло зірок та місяця, який зрідка визирав з-за хмар.

Навколо простягалися пустельні рівнини та гори, що мовчазно здіймалися до неба. Найбільший кам’яний моноліт, схожий на піраміду, гордо височів над водою, відкидаючи примарну тінь.

На березі вітерець підіймав невеликі хмарки пилу, а неподалік можна було побачити самотні скелі та уламки старих обвалів. І хоча місцевість Ельвірі, на перший погляд, здавалася безлюдною, її не покидало відчуття, що хтось або щось невидиме спостерігає за її кожним рухом.

Раптом у спокійному озері почали утворюватися кола, почувся плюскіт хвиль. Бабуся опустилася на землю і тихенько підійшла до берега.

– Що ти тут забула, незнайомко? – хтось прошепотів у неї за спиною. Ельвіра різко обернулася. Те, що вона побачила, змусило її заціпеніти від жаху.

Перед нею стояла примара, яку спершу можна було сплутати з моторошною статуєю. Її довге, виснажене тіло було ніби висіченим із потрісканого каменю, а при кожному русі з нього осипалися дрібні піщинки.

Очі… Замість очей у неї зяяли дві темні безодні, що притягували погляд, стирали спогади й змушували забути, хто ти і чому опинився тут. Її руки, тонкі, мов висохле коріння, тягнулися вперед, ніби запрошуючи підійти ближче. Ельвіра хотіла заговорити до неї, але не змогла розімкнути вуст. Тоді вона вирішила, що йтиме примарі назустріч, хоч ноги мало її слухалися. Насмілившись все ж ступити крок уперед, Ельвіра відчула, як вони грузнуть у піску. Але зупинятись не можна було. Істота могла знати, де її онучка, а отже потрібно було рухатися у її бік. 

Однак, чим ближче бабуся підходила до “кам’яної жінки”, тим важче їй давався кожен крок. Її обгортав туман, і Ельвірі здалося, ніби вдалині лунає приглушений дитячий плач……

– Натусю!! Дитино!!! – вирвалося з бабусиних грудей. У відповідь – лише моторошна тиша. Чарівниця лише на мить відвела погляд від примари, а коли знову поглянула в її бік –  та вже зникла. Бабусю оточувало лише безмовне озеро, а вітер, що м’яко кружляв пісок під ногами, стирав усі сліди присутності “кам’яної жінки”.

 —Натусю! Ну де ж ти?! — закричала Ельвіра, підбігаючи до води. — Поверніть мені мою онучку, чуєте?! Де ви сховалися?! Виходьте! Говоріть зі мною! Що вам потрібно від моєї дитини?!

У відповідь – лише мовчання… І раптом у кишені завібрував мобільний. Бабуся нервово дістала його і поглянула на екран. Це було повідомлення від Оріана:

“Ельвіро, де ти зараз? Тільки не кажи, що вже в Неваді! Річард сказав, що Натуся зникла і ти полетіла за нею! Ми ще раз допитали Ілая і він зізнався, що дівчинка зараз не там! А в Нью-Мексико з його “подругою” Ла Йороною. Відпишись, коли отримаєш це повідомлення.”

– Ла Йорона… – прошепотіла бабуся, повільно опускаючись на пісок. – Тільки не вона…