Розділ 33. Місто-привид (Арканзас)

Чарівниці прибули в Арканзас та одразу ж рушили в Іст-Каліко, історичний район у місті Каліко-Рок. Те, що вони там побачили, сміливо можна було назвати примарою минулих епох. Тиша цього міста-привида була пронизана шепотом давно згаслих голосів, а зруйновані будівлі були схожими на стомлених вартових, що пам’ятали золоті часи процвітання та гіркі хвилини занепаду.

Перетинаючи старовинний міст через струмок Каліко, бабуся з Натусею (та невидимим Річардом) немов переступили поріг у минуле. Занедбані будівлі нагадували сторінки пожовклого літопису, де кожна тріщина в стінах і кожна вибита шибка розповідала свою історію. Тут стояла і колишня бавовняна фабрика, що колись була сповнена веселим гомоном метушливих робітників. А неподалік від неї була крихітна в’язниця, де свого часу місцеві злочинці відбували покарання за скоєне та мріяли про довгоочікувану свободу.

Натуся підійшла до старої похоронної контори. Її двері, з трішки облущеною червоною фарбою, виявилися прочиненими. 

– Обережно, дитино, ти ж не знаєш, що там! – попередила Ельвіра, перегороджуючи онучці шлях. – Пам’ятай, небезпека може чатувати скрізь.

– Але ж тут так тихо… – запротестувала дівчинка, яка через свій підлітковий максималізм не розуміла, чому бабуся ще й досі її опікає. Вона ж така доросла і самостійна, а з нею поводяться, ніби з малою дитиною!

– Ми зараз у такому становищі, – продовжувала чарівниця, – що важко сказати, хто наш друг, а хто – ворог. Тож пересторога зайвою не буває. 

 Закінчивши свої настанови, Ельвіра легенько штовхнула двері й вони зі скрипом відчинилися. Всередині нікого не виявилося.

– Ось бачиш, а ти турбувалася! – мовила Натуся, яка любила завжди бути правою. – Кажу тобі, тут нікого немає, – і вона демонстративно пішла всередину. – І вже багато років! Лишень подивися на це. Виноградні лози пробираються крізь вибиті вікна, а підлога…

Що ж саме там було з підлогою, бабуся так і не почула. 

– Ну, то ти казала?.. – мовила вона, заходячи у напівтемряву будівлі. Та онучки там вже не було! Натомість там світився портал. Прямісінько у стіні.

– Це ще що таке? – прошепотіла приголомшено бабуся, а потім раптом перейшла на крик: – Натусю! Дитино! Де ти??

Зрозумівши, що її онучка скоріше за все ступила у портал, Ельвіра теж було зробила крок назустріч невідомому, та її вчасно хтось легенько схопив за руку. Це був Річард під ковдрою-невидимкою.

– Кохана, невже ти дійсно думаєш, що це гарна ідея? – запитав він ніжно.

– Я… Це ж моя онучка… Я мушу…

– Ми не знаємо, куди ведуть ці двері, – продовжував лорд. – А що як по той бік на тебе чекає смертельна небезпека??

– Отож-бо! Що якщо Натусі загрожує щось жахливе?? Я ж собі не пробачу, якщо з нею щось станеться! – бабуся знервовано ходила взад-вперед, намагаючись не панікувати.

– Тоді піду я! – визвався Річард.

– Що?

– Ні, ти подумай! Мене ніхто не побачить! І точно ніхто не очікує побачити. Я буду як агент 007! Під прикриттям!

– Але ж…

– Кохана, просто довірся мені, – він ніжно поклав Ельвірі руку на плече.

– Гаразд… – зітхнула та. – Але пообіцяй мені, що будеш обережним.

– Обіцяю.

Як і коли саме її чоловік зайшов у портал, бабуся не помітила. Адже він був невидимим. Але чекати від нього вісточки довелося недовго. Через декілька хвилин у сусідньому будинку хтось зойкнув. Чарівниця побігла туди. Відчинивши старі скрипучі двері вона побачила перед собою іще один портал.

– У мене для тебе три новини. Одна хороша, інші дві – погані, – почувся поряд голос Річарда. – З якої починати?

– Давай з хорошої! – з надією у голосі мовила Ельвіра.

– Здається, тут всі будівлі мають портали і кожен з них веде до якогось іншого. Тож просто мусимо перевірити усі, щоб знайти нашу онучку.

– А які ж погані? – поцікавилася бабуся, нервово потираючи руки.

– Ну, по-перше, Натуся скоріше за все заблукала у цих порталах і мене хвилює те, що вона не озвалася, коли ти її кликала.

– А по-друге?

– Здається, я поранив ногу об іржавий цвях, що лежав на підлозі й мені потрібна твоя допомога.

– Тоді знімай ковдру-невидимку! – скомандувала чарівниця. – Мені ж треба бачити, що не так. Зараз витягну з наплічника аптечку й одразу ж оглянемо твою рану.

Рана виявилася не дуже глибокою й Ельвіра заходилася її обробляти. У хід пішов і перекис водню і спеціальна чарівна бабусина мазь на травах, яка діяла майже миттєво – знімала біль, запалення та прискорювала процес заживлення.

– Наступного разу, виходячи з порталу, будь обережним, – попередила бабуся свого чоловіка, обмотуючи ногу бинтом. – Не вистачало мені ще за твою безпеку турбуватися. 

– Гаразд, кохана, – усміхнувся Річард і перед тим, як знову сховатися під ковдрою-невидимкою, поцілував свою дружину у щічку, через що та на секунду почервоніла.

– Та годі тобі, – махнула вона рукою. – А тепер до справи. Розділяємося: ти заходиш у портали, а я досліджую вулиці. Так ми швидше знайдемо те, що шукаємо.