Розділ 31. Чорний Янгол (Айова)

  Чарівниці стояли за ворітьми Оклендського кладовища міста Айова, роззираючись навколо. Опівнічну тишу порушував лише шепіт вітру, що ковзав між похиленими надгробками. Старі кам’яні плити, вкриті мохом і тріщинами, мовчазно зберігали історії давно забутих душ. 

Час стер імена багатьох з них, залишивши лише тінь пам’яті на холодному мармурі. Високі голі дерева простягали гілки до неба, ніби охороняючи спокій цього місця. А ліхтарі, що колись освітлювали стежки, стояли мовчазними свідками вічного сну. Раптом біля чарівниць почувся ледь відчутний шурхіт. Вони здригнулися.

– Не бійтеся, – прошепотів знайомий голос. – Це я, Річард. Просто пильную.

Бабуся кивнула головою та ніжно усміхнулася. Її чоловік не припиняв дивувати. І слід віддати йому належне, адже могутню чарівницю дуже важко чимось здивувати. Тим часом вони вже рухалися доріжкою вздовж могилок.

– Я завжди захоплювалася такими місцями, – мовила Натуся.

– Поясни?! – здивовано запитала бабуся. Виявляється, її онучка теж час від часу могла викликати неабиякий подив.

– Кладовище дихає історією, – продовжувала тим часом дівчинка. – Воно живе в кожному подиху ночі, у кожному подряпаному написі, у кожному…

Договорити вона не встигла, адже перечепилася за одну з плит і впала на землю, забивши коліна.

– Ай! – скрикнула вона від болю та несподіванки. – Як цей шматок каменю тут з’явився? Я ж дивилася під ноги!

– Сильно забилася, дитино? – співчутливо мовила Ельвіра. – У мене є аптечка, зараз витягну!

– Та зі мною все гаразд, просто декілька синців буде! – махнула рукою Натуся, повільно стаючи на поранені ноги. – Жити буду! А чого ми взагалі тут?

– Оріан написав, що тут бродить привид жінки, на ім’я Тереза Фелдеверт. Потрібно переконатися, що вона не шкодить живим людям!

– І що ми про неї знаємо? – запитала онучка. – Ким вона була при жи… Ай! – Натуся схопилася за лікоть.

– Що трапилося?? – бабуся вже починала турбуватися.

– Та гостра гілка зачепила рукав курточки! Ось, бачиш? Тканина розірвалася!

– Щось тобі сьогодні не щастить… – підсумувала задумливо Ельвіра. 

– І не кажи! – зітхнула дівчинка. – То що ти там про Терезу розповідала?

– Ця жінка приїхала до США з Чехії та спочатку жила з чоловіком Ніколасом. Після його смерті вона вийшла заміж удруге, але й другий її чоловік помер.

– А ти кажеш, мені не щастить! – іронічно зауважила Натуся. – Мені до Терези ще далеко.

– Ну, їй не зовсім не щастило, адже той другий чоловік залишив їй значний статок. 

– Тоді забираю свої слова назад, – усміхнулася дівчинка. 

– Перед своєю смертю у пам’ять про свою родину Тереза замовила бронзову статую янгола у знаменитого скульптора.  Спочатку та була блискучою та золотистою, як більшість бронзових пам’ятників, але з роками потемніла до майже чорного кольору. Саме біля цієї статуї, за словами Оріана, й ходить привид Терези.

– Тоді нам потрібно знайти ян… – договорити Натуся не встигла, адже прямо над її головою з’явився великий та чорний, як смола, ворон і почав бити її крилами, намагаючись дістатися до очей своїми пазурами.

– ЧУ! ЧУ! – закричала на птаха бабуся. Вона зняла свій наплічник і почала розмахувати ним, намагаючись прогнати цього крилатого нахабу. Він, неохоче, змушений був відлетіти. Сівши на високій гілці неподалік, він невдоволено каркав.

–  Не випадково все це… – прошепотів тим часом невидимий Річард. – Занадто багато нещасних випадків як для одного вечора…

– Натусю, ану зізнавайся, що ти накоїла такого? – запитала бабуся в онучки, войовничо схрестивши руки на грудях.

Але раптом вона зойкнула, побачивши картину, що відкрилася перед нею. За спиною дівчинки стояла та сама статуя Чорного Янгола, велична і водночас моторошна. 

Але дивним було не це. Те, що очі онучки Ельвіри раптом загорілися червоним, вражало ще більше.

– Це проклята статуя! – прокричав Річард у паніці. – Я згадав! Вона проклята! Її не можна торкатися! Інакше смерть!

– Бабусю… Що відбувається?? Чому ти на мене так дивишся? – промовила Натуся.

– Дитино, повільно рухайся до мене, чуєш? – спокійним, але вимогливим тоном наказала Ельвіра. – Ходи сюди! Без різких рухів.

Дівчинка зробила крок назустріч бабусі та тут почалося справжнє жахіття. Чорний Янгол раптом ожив та розправив свої крила. Ба більше, все довкола них на кладовищі раптом стало чорно-білим. Жодних кольорів, жодних відтінків. Лише моторошна темрява у холодному світлі місяця.

– Дитино, біжи! – крикнула бабуся. – Нам потрібно вибратися звідси! Швидше! До воріт!

Натусине серце готове було вирватися з грудей від страху, а ноги її не слухалися. Вона почала швидко їх переставляти, але знову зашпортнулась об могильну плиту та впала додолу. А при падінні з її наплічника випав шматок деревини. Тієї самої. З проклятого Кам’яного Лісу.

Бабуся аж руками сплеснула від такого видовища.