Розділ 29. Гарбузова лихоманка (Коннектикут)

Геловін у меморіальному парку Бут був справжнім святом для жителів Стретфорда, що у штаті Коннектикут. Люди, від малого до великого, були одягнені у яскраві костюми, починаючи від веселих, однак, моторошних клоунів, до величезних хот-догів, піратів та принцес. Навколо панувала радісна атмосфера. Вулична їжа була на диво смачною, а розваги – дійсно веселими. 

Наших чарівниць теж поглинуло свято. Хотілося трішки відволіктися від неприємної зустрічі з Ілаєм в Оклахомі та відчути інший, приємний бік Геловіну. Це був дух єднання незнайомців, безтурботний гомін дітей, смачні, хоч і зовсім не корисні солодощі та безглузді забави, в яких так цікаво взяти участь.

Найцікавішим же у меморіальному парку Бут була виставка гарбузів. Тут митці підійшли до процесу різьблення творчо і не обмежувалися лише двома очима у вигляді трикутників, та зубастого рота. Зовсім ні! Тут були гарбузи з цілим казковим сюжетом на боках, і гламурні гарбузи з сережками та помадою. Окремі роботи вражали реалістичністю вирізьблених на них облич, а інші жахали своїми моторошними рисами.

– Подобається? – запитав власник одного з творінь у чарівниць, які розглядали особливо “злого” гарбуза.

– Він ніби живий і зараз заговорить до нас, – мовила Натуся, не зводячи очей з цього “витвору мистецтва”.

– В цьому місці можливо все, – загадково сказав чоловік. – Кажуть, що брати Бут, яким раніше належала он та садиба, – і він показав пальцем на великий будинок бардового кольору, – сильно цікавилися спіритизмом. Тож ми вважаємо, що це місце має якусь паранормальну активність.

– Цікаво, – бабуся уважно слухала нового знайомого, який міг би дати їм якісь підказки про те, що може тут сьогодні трапитися. – І що ці брати? Мали силу?

– Хто його знає… – повів плечима чоловік. – Але дивні дива тут іноді трапляються.

Ніби почувши ці слова, гарбуз, що лежав у нього на столі раптом підморгнув своїм вирізьбленим оком чарівницям. Та його творець цього не помітив.

– Ти це бачила? – прошепотіла Натуся.

– Так, думаю, що зараз станеться щось погане, – пошепки відповіла бабуся.

І дійсно, то тут, то там гарбузи почали оживати. Помаранчеві монстри стрибали зі своїх столів, розкривали свої криві пащеки, з яких лилося світло, і хапали людей за ноги.

Почалася паніка. Батьки брали на руки своїх дітей та намагалися втекти з парку. Але на їхньому шляху виникали все нові та нові гарбузові монстри, які збивали з ніг, валили на землю й намагалися вкусити.

– Як нам бути??? Що робити?? – загукала Натуся, намагаючись перекричати зляканий натовп.

Бабуся огледілася навколо і побігла до одного зі стендів. На ньому висіло декілька великих кувалд. Вона схопила дві та побігла назад до онучки, яку вже атакував їхній новий знайомий – “злий гарбуз”. Ельвіра щосили почала гамселити по його круглій макітрі і він дуже швидко перетворився у кашу.

– Тримай! – крикнула вона Натусі й подала їй іншу кувалду. – Це наш порятунок!

– Та їх же тут сотні! – зауважила дівчинка, паралельно відбиваючись від зграї малих помаранчевих монстрів.

– Не хвилюйтеся! – крикнув майстер, з яким вони щойно спілкувалися. – У мене є ось це!

Він взяв до рук рупора, виліз на стола та почав голосно говорити:

“Жителі Стретфорда! Не панікуйте! Це ж всього-на-всього гарбузи! Їх можна розбити! Озброюйтеся і захищайтеся! Не дамо цим фруктам зіпсувати наше свято!”

 Його заклики були почуті. Усі, від малого до великого, почали шукати якусь зброю та відбиватися від гарбузів. Земля почала покриватися помаранчевою м’якоттю та білим насінням, і через хвилин п’ятнадцять від монстрів не залишилося й сліду – тільки їхні рештки, з яких тепер можна було варити запашну кашу на молоці або пекти солодкі пироги.

Люди почали радіти перемозі. А чарівниці замислилися.

– Це всім пам’ять стирати, чи що? – прошепотіла Натуся. – Не кожен же день тебе гарбузи атакують.

– Не хвилюйтеся, леді, ми до дивних див тут звикли, – ніби прочитавши їхні думки, мовив чоловік з рупором. – Іноді щось таке екстраординарне трапляється у цьому парку. Жителі Стретфорда не стануть про це нікому розповідати! Не любимо репортерів та зайвий ажіотаж довкола нашого міста.

Бабуся посміхнулася новому знайомому та відійшла з онучкою в бік.

– Навіть якщо вони й розкажуть комусь, ніхто їм не повірить, – завірила вона Натусю. – Ти лише уяви ці заголовки: “Гарбузова лихоманка”, “Повстання гарбузів”, “Геловін вийшов з-під контролю!” Так що нам тут робити більше нічого!

– Маєш рацію, – погодилася дівчинка. – Може, поки Оріан нічого не написав, залишимося тут ще ненадовго і перекусимо трішки?

– А що? Можна! Що б ти хотіла поїсти? – запитала Ельвіра.

– Не відмовилася б від тарілочки гарбузової каші! – сміючись, відповіла онучка. І бабуся засміялася їй у відповідь.