Розділ 28. Портал Шамана (Оклахома)

– Так тут же нічого немає! – мовила Натуся, вглядаючись у безкрайні піски парку Бівер-Сендс, що в Оклахомі.

– Оріан сказав, що портал має бути тут, – наполягала бабуся, теж, між тим, нічого дивного не помічаючи.

У цій маленькій пустелі не було жодної живої душі. Легкі пориви вітру піднімали піщинки, і здавалося, що вони тихо перемовляються, ділячись найпотаємнішими секретами. Небо над чарівницями сяяло нереальною красою — сотні зірок спліталися у химерні візерунки. Але нашим дівчатам було не до того — часу на милування не залишалося.

– Навіть якщо портал дійсно розташований на цьому місці, яка нам різниця? – допитувалася онучка.

– Тут пропадають люди, дитино! Ми ж не можемо на це спокійно дивитися?!

– А це точно те місце? – все ще сумнівалася Натуся.

– Я в цьому впевнена, однак, поки що нічого не відбувається. Потрібно почекати…

Чекати довелося довго. Щоб хоч якось розважитися, чарівниці вирішили пограти у шахи, які бабуся завбачливо зробила люмінесцентними, тобто такими, що світилися у темряві. Так пройшло ще кілька годин.

– Ой, здається Оріан цього разу пустив нас по хибному сліду, – мовила нарешті Натуся, позіхаючи. – Пропоную повернутися додому і хоч трішки виспатися. 

– Ходімо востаннє пройдемося парком, і якщо нічого підозрілого не помітимо – пишу повідомлення у Раду Старійшин і летимо додому! – бабуся теж, чесно кажучи, була виснажена від цієї нескінченної Геловінської місії. А вони ж лише на двадцять восьмій. Попереду ще багато монстрів, привидів та чудовиськ. Ельвіра так заглибилася в думки про їхній подоланий шлях, що непомітно відстала від своєї онучки.

Натуся тим часом крокувала попереду, оглядаючись навколо у пошуках хоч якоїсь підказки. Раптом за кілька десятків кроків від неї дійсно відкрився портал. З нього вийшов якийсь незнайомець. Дівчинка бачила лише силует, адже яскраве світло порталу приховувало обличчя. Здавалося, незнайомець дивився прямо на неї.

Натуся застигла на місці. Незрозуміла сила ніби сковувала її, не дозволяючи покликати бабусю на допомогу. Незнайомець тим часом повільно підняв руку, жестом запрошуючи її підійти. А потім… зробив крок уперед. Ще один. І ще…

    Дівчинка раптом відчула, як ноги важчають, а пісок починає засмоктувати її дедалі глибше. Та це було не просто відчуття – пустеля справді поглинала її. Половина тіла вже зникла під землею, а горло стиснулося від паніки. Вона не могла ні рухатися, ні закричати. Тим часом незнайомець не зупинявся – він наближався.

    – Стій! – раптом почулося зовсім близько. Рідний голос бабусі вивів дівчинку з цього дивного трансу і вона почала борсатися у піску, намагаючись вибратися з його тенет. Незнайомець тим часом різко зупинився. Він, здавалося, впізнав Ельвіру і почав задкувати до порталу.

– Стій, кому кажу! – прокричала бабуся командним тоном, та чоловіка вже було не спинити. Він повернувся до чарівниць спиною та почав бігти. 

– Ілай, я знаю, що це ти! – голос Ельвіри став ніби металевим. 

Незнайомець здригнувся і різко зупинився прямо перед входом у портал. 

Він обернувся, ніби вагаючись, чи варто заходити всередину, а потім зробив ще один крок і зник у дивному світлі. Бабуся вже хотіла кинутися навздогін, але розпачливий крик онучки змусив її різко зупинитися й розвернутися в інший бік. Спочатку — Натуся, потім — усе інше! Тим часом портал зник, ніби його й не існувало, залишивши по собі лише порожнечу.

– Дитино, тримайся за мене, – скомандувала Ельвіра, підбігши до дівчинки. Пісок вже дістався до шиї. Останнім зусиллям волі їй вдалося схопитися за бабусину руку і та поступово почала витягувати її з цієї пустельної пастки.

– Фух, не знала, що тут в Оклахомі сипучі піски! – мовила Натуся, струшуючи з одягу жовто-білий пил.

– Їх тут і немає! – запевнила Ельвіра. – Це все витівки Ілая.

– А хто він такий? — поцікавилася онучка, витрушуючи пісок із черевика, який встиг набитися всередину.

– Злий чарівник, – відповіла бабуся. – Один із Темних Старійшин. Спеціалізується на гіпнозі та навіюванні, а також матеріалізації страхів.

– Як давньогрецький бог Фобос?

– Щось типу того, але, повір мені, він не менш небезпечний. Він зараз знаходиться у розшуку. Рада Старійшин не може його впіймати.

– У тебе ж був шанс це зробити! Чому ти не побігла до порталу, поки він ще був відкритим?

– І залишити тебе на загибель? – бабуся ніжно обійняла Натусю. – Його ми ще спіймаємо, а ось онучка у мене одна!

– Дякую, що врятувала мене! – дівчинка з ніжністю подивилася на свою найріднішу людину в цьому світі. – Наступного разу ми будемо готові до зустрічі з Ілаєм!

– Так, а поки я напишу Оріану, з ким ми тут зустрілися, якщо він ще й досі цього не знає. В чому я сумніваюся…

– Я теж… – зауважила Натуся. – Він ніби всевидячий! Сподіваюся, наступну місію він обере для нас менш небезпечну…

– Якби ж то, дитино, якби ж то… – зітхнула бабуся.