Розділ 26. Зелені чоловічки (Кентуккі)

Чарівниці йшли стежкою меморіального парка «Стежка сліз», що в містечку Хопкінсвіль. Місяць, заховавшись за хмари, не давав жодного світла, й тільки слабке мерехтіння ліхтарика в руках Натусі давало змогу не збитися зі стежки. Кам’яні фігури, застиглі у скорботі, відкидали ледь помітні тіні на гравій, і навіть шелест трави здавався тут чимось недоречним.

– Чого це ми з тобою в Кентуккі? – запитала Натуся, шукаючи очима щось підозріле.

– Оріан сказав, що тут бачили “маленьких зелених чоловічків”, – посміхаючись, відповіла бабуся. – Сядемо, щось перекусимо?

Вони розстелили покривало біля підніжжя старого дуба, чия товста крона частково захищала їх від людських (а можливо, й нелюдських) очей. Бабуся дістала термос з чаєм та металеву коробку з горіховим печивом. Трав’яний аромат напою розповсюдився у прохолодному повітрі, змішуючись із запахом вологої землі й опалого листя, створюючи відчуття затишку, немовби вони сиділи не в моторошному парку, а вдома на кухні.

– Чоловічки, кажеш? – перепитала дівчинка, пережовуючи смаколик. – Ще й зелені! Гобліни якісь, чи що?

– Радше іншопланетяни, – мовила Ельвіра, наливаючи онучці другу чашку чаю.

– Та ну! Хіба ж вони існують?

– Це нам і потрібно буде з’ясувати.

– А чого саме в Хопкінсвілі?

– Бо тут більше півстоліття тому трапилася серія інцидентів  з місцевою родиною Саттон. Члени цієї родини нібито зустріли іншопланетних істот, яких вони назвали «маленькими зеленими чоловічками», на своїй сімейній фермі й де на якийсь час були їхніми заручниками.

– Ну і що? – махнула рукою Натуся. – Вигадали собі якусь казочку. 

– Якби ж тільки вони! – продовжила бабуся. – На відміну від багатьох міфічних інцидентів, є десятки свідчень очевидців, які повідомили про дивні події в ніч на 21 серпня, коли й сталася ця “доленосна зустріч”. Про цих істот свідчили й місцеві офіцери поліції. Вони помітили сліди боротьби в середині фермерського будинку, а також дивне світло, яке…

– Нікого ми не били! – почулося раптом позаду. Як не дивно — українською. Чарівниці обернулися на голос, і те, що вони побачили, змусило їх миттєво підвестися.

Перед ними стояли троє істот заввишки трохи більше метра. Їхні худорляві тіла були зеленого кольору та ледь виблискували під місячним світлом. Величезні очі займали майже півобличчя, а тонкі губи злегка смикались, ніби в нервовій посмішці. Довгі руки майже торкалися землі, а пальці були неприродно тонкими й гнучкими. Попри химерну зовнішність, у їхніх рухах не було ані краплі ворожості — навпаки, вони виглядали насторожено, навіть трохи перелякано.

– Вітаємо… вас… – мовила бабуся, приходячи до тями.

– І ми вас вітаємо, – приязно відповів один з чоловічків. – Мене звуть Перший! – представився він. – А це мої брати – Другий і Третій!

– Ви розмовляєте нашою мовою! – захоплено зауважила Натуся, з цікавістю розглядаючи нових знайомих. 

“То все це не вигадки,” – подумала дівчинка. – “Іншопланетяни таки існують…” 

– Так, ми розмовляємо усіма мовами вашого світу! – відповідав між іншим Другий.

– А Саттонів ми таки не били! – пробуркотів Третій. – Намовляють на нас! Самі там, мабуть, сварилися в будинку, а нас як зустріли, то вирішили усю провину на нас перекласти.

– То все ж вони вас бачили… – підсумувала бабуся.

– Ми не були готові до діалогу з представниками земної цивілізації, – мовив Перший. 

– Але так вийшло, що наш космічний корабель приземлився неподалік ферми Саттонів, – зауважив Другий.

– Бо хтось забув заправитися міжгалактичним паливом! –пробурчав Третій. 

– Знову ти за своє! – зітхнув Перший. –  Я вже понад сімдесят років перед тобою вибачаюсь, а ти все одно гніваєшся!

– А як же тут не гніватися?! – обурився той. – Ми тут застрягли і ніяк додому не повернемося, а все через твою безглузду забудькуватість!

– Можливо, ми з онучкою можемо вам чимось допомогти? – запитала раптом бабуся.

– Чим?? – хором запитали іншопланетяни.

– Спробуємо вам началкувати нове пальне!

– Началкувати???

– Саме так! Де ваш космічний корабель? Показуйте!

– А ви, випадково, не військові замасковані під цивільних? – з недовірою перепитав Третій.

– Ага, – сміючись, відповіла Натуся. – Літня жінка та її онучка, що сидять у парку на Геловін, п’ють чай та розмовляють українською.

– А що? Це ідеальне прикриття! – вигукнув Другий.

– Бачу, ви занадто довго були на Землі, – похитала головою бабуся. – Ходімо вже до корабля!

Маленькі зелені чоловічки, переглянувшись, неохоче погодилися і попрямували стежкою в глибину парку. На диво, корабель виявився замаскованим під один зі звичайних кущів. Іншопланетяни його зменшили задля власної безпеки. Ніхто з людей ніколи б не здогадався про це, навіть не запідозрив би.

– А зразок пального у вас якийсь залишився? – запитала Ельвіра, оглядаючи літальний апарат, що знову збільшився у розмірах і дійсно нагадував тарілку. То фільми, виявляються, не брешуть…