Розділ 25. Фантоми плантації Миртлз (Луїзіана)

– Це точно те місце, про яке говорив Оріан? – запитала Натуся, оглядаючи красивий двоповерховий будинок, на першому поверсі якого горіло світло.

– Так, саме те, – підтвердила бабуся. – Ми з тобою знаходимось на плантації Миртлз в Сент-Франсісвіллі, штат Луїзіана. Не розумію лише, чому всередині не темно. Людей там бути не повинно.

– Дійсно, дивно… Може, якась вечірка? – припустила онучка.

– Та ні, це ж музей, а не нічний клуб. Ходімо поглянемо всередину.

Чарівниці крадькома підійшли до ґанку, безшумно піднялися сходами до вхідних дверей і обережно зазирнули у вікно. Те, що вони там побачили, скидалося на якийсь театр абсурду.

Кімнатою в дивному танку́ кружляла напівпрозора темношкіра молода жінка в зеленому тюрбані. У руках вона тримала порізаний торт, з якого вже зникла третина. 

У величезному дзеркалі, що стояло в іншому кутку кімнати, відбивалися примари матері та її двох дочок – елегантно вбраних і доглянутих, але з викривленими від муки обличчями. Вони відчайдушно прагнули вирватися назовні, несамовито гупаючи кулаками по склу.

Сходами повільно просувався поранений напівпрозорий чоловік, важко дихаючи (чи лише вдаючи дихання – адже він привид!). Час від часу він зупинявся, щоб перепочити.

Повз нього стрімко мчав вгору й вниз дух молодої індіанки, ніби не помічаючи нікого навколо, повністю занурений в уявне полювання.

Посеред вітальні за столом у карти грало троє напівпрозорих солдат, які жваво щось обговорювали.

А над усім цим літав привид малої дівчинки, час від часу вибухаючи дзвінким сміхом, ніби тішачись із хаосу навколо.

– Куди це ми з тобою потрапили??? – з жахом запитала Натуся, спостерігаючи за всією цією вакханалією.

– Ну що ж, а це таки схоже на вечірку, – іронічно відповіла бабуся. – Тільки головними тут є не люди, а фантоми.

– Фантоми?

– Так, вони ніби й привиди, однак, це не зовсім так. 

– Поясни!

– Нам, людям, властиво вигадувати деякі речі про події минулого. Ніби, що тут такого страшного? Ну розповів ти історію про привида, що живе у якомусь покинутому домі, і що з того? Так?

– Ну, так…

– Насправді не зовсім так. Якщо у вигадану історію повірить дуже велика кількість людей, є ризик, що вона оживе і почне жити своїм життям. Так і тут. Про цих фантомів свого часу було складено чимало легенд, от вони і стали реальністю.

– То всі ці привиди – несправжні? – перепитала Натуся.

– Принаймні один із них справжній, та Оріан не сказав, хто саме.

– Як же ми це з’ясуємо?

–Дуже просто, – відповіла бабуся. – Ми розпитаємо у них про їхнє минуле і знайдемо невідповідності в цих історіях. Фантоми, усвідомивши, що вони – всього лиш вигадка, мають зникнути назавжди.

– Спробувати можна, – мовила Натуся, налаштовуючись на майбутнє інтерв’ювання привидів.

Першою, хто сам підійшов до чарівниць, була молода жінка із зеленим тюрбаном на голові та великою тарілкою в руках.

– Пані хочуть скуштувати тортик? – запитала вона, приязно посміхаючись. Та чомусь ця посмішка не викликала довіри.

– А з чим він, дозвольте запитати? – поцікавилася Ельвіра.

– З листям олеандра, – відповіла жінка.

– Так воно ж отруйне, якщо не помиляюся, – вступила у розмову Натуся. Бабуся підтвердила її здогадки кивком голови.

– Не помиляєтеся, юна пані, – мовила незнайомка. – Надзвичайно отруйне. Якщо не вірите, можете запитати ось тих привидів у дзеркалі, – вона показала жінку та її двох доньок рукою. – Вудраффи підтвердять!

– Це ви їх життя позбавили? – дівчинці й досі не вірилося, що про свої злочини можна ось так спокійно розповідати.

– Так, це була я, їхня рабиня! – гордо відповіла жінка в тюрбані. – Неприємні вони люди! Ставилися до мене як до людини третього сорту!

– А як Вас звати, я перепрошую? – раптом запитала бабуся, дивлячись в екран свого мобільного пристрою.

– Хлоя… Мене звуть Хлоя… – впевненість на обличчі незнайомки чомусь почала зникати.

– Дивно… – продовжувала Ельвіра, все ще поглядаючи одним оком в телефон. – Бо я тут переглядаю документи цієї плантації, і хоча в них дійсно сказано, що Вудраффи мали загалом тридцять сім рабів, Хлої серед них не було.

– А Клої? – перепитала вона.

– І Клої теж!

– Що ж це? Як це? Я ж не можу все це вигадати? – привид починав прозорішати все більше.

– Ви – просто фантом, – спокійно мовила бабуся. – Вигадка людської уяви…

– Ні… Не може бути… Я… – однак договорити привид Хлої вже не зміг і розчинився у повітрі.

Чарівниці, окрилені першим успіхом, побігли до дзеркала.

– Ну хоч нам ви повинні вірити! – мовила леді Вудрафф по той бік задзеркалля. – Хтось отруїв мене і моїх доньок! Може й не Хлоя, чи Клоя, чи як там її! Але ж це факт!