Розділ 24. Моторошний ігровий майданчик (Алабама)

Чарівниці йшли вулицями Хантсвілла, що у штаті Алабама, вражені атмосферою справжнього святкового безумства. Геловін наближався до свого піку — повітря дзвеніло від дитячого сміху, а вітром розносився запах гарбузового пирога та карамелі. Вулиці невеликого містечка були заповнені людьми — дорослі стояли на ґанках із кошиками солодощів, а діти у костюмах вампірів, привидів, відьом, супергероїв та навіть динозаврів, бігали від оселі до оселі, гучно вигукуючи: “Цукерки або смерть!”

Натуся в захваті розглядала весь цей метушливий натовп, а Ельвіра лиш невдоволено хитала головою.

– Я проти такої традиції, – мовила вона, спостерігаючи за “полюванням на цукерки”. – Це ж стільки цукру! Шок для організму!

– Вони ж не їстимуть усе, що випросять, саме сьогодні, – зауважила Натуся.

– Більшість так і вчинить, ось побачиш, – незадоволено буркотіла далі бабуся. – А їхні батьки навіть не вважатимуть це чимось протизаконним!

– Але нічого протизаконного в цьому й немає. Принаймні в поліцію ні дітей, ні дорослих за це не заберуть.

– Це злочин проти здоров’я! – не вгамовувалася чарівниця. – І куди цей світ котиться?!

– Ти не розповіла, чому ми тут? – онучка намагалася перевести тему розмови на інший лад. – Що Оріан побачив в цьому нормальному містечку такого небезпечного?

– Каже, що привиди на околиці міста сьогодні занадто активні. Треба перевірити.

Пройшовши ще кілька жвавих вулиць, чарівниці залишили позаду гамірне святкування і занурилися в тишу. Вони опинилися на кладовищі, під назвою Мейпл Хілл. На перший погляд, нічого дивного у цьому місці не було — звичайне поховання з охайними рядами плит, високими деревами й мерехтінням нічних світлячків у траві.

Однак, оминувши з десяток рядів скромних могилок, чарівниці раптом зупинилися. Серед тіней і темряви, ніби з іншого світу, перед ними виник дитячий ігровий майданчик. Гойдалки легенько погойдувались, хоч вітру не було. Гірка тихенько поскрипувала. 

Тьмяні кольори ігрових конструкцій хоч і непогано вписувалися у місцевий пейзаж, та все ж здавалися неприродними тут, серед упокоєних душ. Ніби хтось взяв шматок веселого життя і безжально вмонтував його у саме серце цієї спокійної могильної тиші. Натуся здригнулася.

– Ніколи ще не бачила ігрових майданчиків на кладовищі, – мовила Натуся, оглядаючи місцевість.

– Так, досить нетривіальне місце для дитячих споруд, – погодилася бабуся.

– А я вже так давно не гойдалася… – усміхаючись, зауважила онучка. – Пам’ятаєш, коли я була маленькою, у нашому дворі теж були і каруселі, і турніки, і гірки.

– Так, пам’ятаю… – Ельвіра, здавалося, поринула у давні спогади. – Ти дуже любила залазити на турнік, а я ніяк не могла тебе звідти зняти… Не використовувати ж мені магію перед іншими дітьми та їхніми батьками!

– Шкода, що того турніка вже немає, як і нашого майданчика… – зітхнула дівчинка, сівши на гойдалку. – А на такій я заплющувала очі й уявляла, що лечу!

І дівчинка почала розгойдуватися. Прохолодний вітерець обдував її обличчя, а місяць був таким яскравим та близьким, що Натусі на якусь мить здалося, що вона може дотягнутися до нього рукою.

– Що це ти собі надумала?! – раптом крикнув до неї незнайомий голос.

Мала чарівниця здригнулася від несподіванки. Вона перевела погляд з неба на сусідню гойдалку, і серце її стиснулося. Там сиділа маленька дівчинка — напівпрозора, але з цілком чітким виразом роздратування на обличчі. Її великі очі блищали образою, а губи сердито надулися. Здавалося, вона могла вибухнути будь-якої миті.

Дівчинка була одягнена у вишукану старовинну сукенку з мереживами і маленькими ґудзиками. Її кучеряве, трохи розпатлане волосся виглядало майже живим, ніби його тільки-но торкнувся вітер, а яскравий рожевий бантик на голові різко контрастував із блідо-синім відтінком її шкіри.

Натуся відчула, як мороз проходить по спині. Але водночас — їй стало неймовірно цікаво.

– Перепрошую? – мовила нарешті вона, оговтавшись нарешті від появи цієї нахаби.

– Хто це тобі дозволяв кататися на нашій гойдалці?! – не вгамовувалася мала, переходячи на ще більший крик.

– Вашій гойдалці? – перепитала Натуся, все ще не розуміючи, що коїться.

– Так, нашій! – почулося з іншого боку майданчика. Мала чарівниця обернулася і побачила цілу групу дітей-привидів, які дивилися на неї неприязно.

– Злізай давай, чого сидиш?! – грізно мовило маленьке хлопчисько років п’яти, готове в будь-який момент “допомогти” їй це зробити.

Намагаючись не злити цих “господарів ігрового майданчика”, – а їх було чимало – Натуся зіскочила з гойдалки і раптом помітила, що вона сама.

– Де моя бабуся? – злякано скрикнула дівчинка. – Що ви з нею зробили??

– Вона в надійному місці! – мовила дівчинка з бантиком, і її посмішка видалася лячно неприродною.. – А тебе, дорогенька, треба провчити!

– Мене? Та за що? Що я вам такого зробила?

– Прийшла на нашу територію, катаєшся на нашій гойдалці – хіба цього замало? – крикнув хтось з натовпу.