Розділ 22. Дивний вампір (Колорадо)

На муніципальному кладовищі містечка Лафаєт, що у штаті Колорадо, було на диво тихо. Навіть вітер, який зазвичай тихенько шелестів крізь крони дерев чи зітхав поміж могильних плит, зараз, ніби з поваги до мертвих, залишив цю місцину.

Чарівниці, тримаючись разом і уважно оглядаючи темні алеї, рушили на віддалену частину кладовища. Там, за словами місцевих мешканців, спочивали забуті, бідні душі — ті, хто не мав родичів чи пам’ятників з мармуру. Земля заросла бур’янами, де-не-де лежала стара цегла з огорож, а хрести похилилися, наче втомилися стояти сторожами вічного спокою.

Нарешті вони зупинилися перед однією з могил. Зовні вона нічим особливим не вирізнялася: звичайна кам’яна плита, трохи перекошена, по краях обросла мохом. На ній недбало, ніби поспіхом, були нашкрябані слова. Букви стерлися від часу та дощів, а деякі тріщини майже повністю перекреслили напис.

– Це вона! Ця могила! – впевнено мовила Ельвіра. – Що там написано, дитино? – звернулася вона до Натусі, яка вже дістала ліхтарик і нахилилася над плитою.

– Здається, тут поховані двоє. Ім’я одного не розібрати, а ось другий Фодор Глава, – прочитала Натуся, підсвічуючи собі ліхтариком. – Місце народження… Чекай, чекай, не розберу. Ой, тут написано – Трансильванія!

– Ох вже ця сумнозвісна Трансильванія… – зітхнула бабуся. – Пам’ятаєш, як ми з тобою замком графа Дракули ходили?

– Та як тут забудеш! – відповіла онучка. – Але ж Влад виявився просто привидом, а зовсім не вампіром!

– Читай, що там ще на камені написано! – сказала Ельвіра. – Потрібно ж знати, з ким ми справу маємо.

– Є ще рік смерті – 1918-ий, – зауважила дівчинка.

– Тоді в цих краях ходив сильний грип, скоріше за все, цей Фодор – один із тих бідолах, які підхопили цей вірус… Щось іще?

– Та є ще кілька слів, але розібрати їх важко. Здається, одне з них «трандафір». І гадки не маю, що воно означає…

У бабусі на мобільному спрацював будильник. Дванадцята ночі.

– Я знаю, що воно означає, – мовив раптом незнайомий голос.

З-під надгробного каменя вирвався привид, наче темний дим, що збурив тишу кладовища. Він завис у повітрі на кілька футів над землею, і навіть місячне світло, ковзаючи по його силуету, тьмяніло й зникало, немов боялося торкатися його сутності.

Його вигляд залишав бажати кращого — навіть для примари! Сіре, прозоре тіло виглядало виснаженим і змученим, із запалими щоками та синюшними западинами там, де колись були очі. Але погляд… Крижаний, порожній. Він пронизував до самих кісток. Рот у привида був злегка відкритий, і в ньому виблискували криві зуби.

А його руки… Вони були надто довгими, неприродно вигнутими, зі зчорнілими пальцями, які завершувалися довгими, схожими на кігті нігтями. Привид хрипко видихнув, і з його уст вирвався клубок морозного туману, змусивши повітря навколо охолонути ще більше.

– Це румунське слово, – порушив він знову тишу, поки чарівниці оговтувалися. — Воно означає "троянду".

Він раптом скривився і показав на дивний трояндовий кущ, який зараз ріс поряд з його могилою та якого раніше не було.

– Як він тут опинився? — здивовано прошепотіла Натуся, боязко зиркаючи на моторошного привида, схожого на вампіра.

– Він щоночі виростає з мого серця… – процідив крізь зуби Фодор. – А все через ту кляту ляльку!

– Яку ляльку? – втрутилася у розмову бабуся.

–  Вона десь тут, неподалік! — роздратовано буркнув привид. — Шукайте самі! Я ж не можу рухати предмети!

Чарівниці взялися за пошук. Через хвилин десять Натуся дійсно знайшла біля однієї з сусідніх могил щось схоже на стару мотанку.

– Це лялька-вуду! – впевнено мовила Ельвіра, обдивляючись дивну знахідку. – Ось бачиш, хтось вткнув шпильку прямісінько в серце. Працювала сильна відьма.

– Вона мене завжди ненавиділа! – вигукнув у розпачі Фодор, не пояснюючи новим знайомим, хто ж така ця таємнича “вона”. – А тепер через неї з мене щоночі ростуть ці ненависні троянди.

– А якщо зробити так? – з цими словами Натуся витягла з серця ляльки шпильку. 

Трояндовий кущ на могилі одразу ж зник, а привид зітхнув з полегшенням.

– Ох! Нарешті! Понад століття з цим прокляттям! Мало того, що односельці вважали мене вампіром, так іще й вуду-магія на додачу! І найгірше — за понад СТО РОКІВ ніхто так і не допоміг мені!

– Так Вас, Фодоре, ніхто і не бачив, окрім нас, – зауважила Ельвіра. – Тому й не здогадалися зробити те, що ми.

– То Ви, пане Глава, точно не вампір? – перепитала дівчина, на всяк випадок.

– Ха! Вампір! Звісно ж ні! – засміявся той.

– Чому ж про вас такі чутки ходять? – поцікавилася бабуся.