Розділ 21. Скорботна мати (Міннесота)

– Невже ми прилетіли до когось в гості? – запитала Натуся, озираючись і переминаючись з ноги на ногу, коли вони з бабусею стояли на порозі великого будинку.

Будівля зовні справді нічим не вирізнялася з-поміж інших, яких у Міннесоті було чимало: типовий заміський дім — просторий, сіруватого кольору, з дерев’яним оздобленням, широким дахом, великими прямокутними вікнами, деякі з них були прикриті важкими фіранками. Над входом височів балкон, із кованими поручнями, а під ним розкинувся затишний, на перший погляд, ґанок.

– Та ні, дитино, ми тут по роботі, – зітхнула Ельвіра.

– А це хіба не чиясь приватна територія? – поцікавилася дівчинка, з настороженістю озираючись навколо у пошуках охоронців чи бодай вивісок “Прохід заборонено”.

– Можна й так сказати, – відповіла бабуся з ледь помітною усмішкою. – Це взагалі-то будинок-музей.

– То мають бути камери, – з пересторогою зауважила Натуся, напружено вдивляючись у темряву.

– Твоя правда! І де моя голова? Витягуй ковдру-невидимку! – швидко зреагувала Ельвіра. – І ховаймося, поки нас не помітили!

Щойно накрившись магічною тканиною, вони розчинилися у вечірній імлі, а Ельвіра тихенько пробурмотіла коротке заклинання. Ледь чутно щось клацнуло – сигналізація вимкнулася, електронні замки піддалися, і важкі дубові двері самі відчинилися перед ними.

Усередині панувала цілковита тиша – така глибока, що навіть кроки по старій дерев’яній підлозі здавались зрадницьки гучними. Передпокій виявився вузьким, оббитим темними панелями, з важким килимом на підлозі, що вже вицвів від часу. Ліворуч тягнулася стіна з кількома старовинними фотографіями у срібних рамках. Очі з портретів, здавалося, стежили за кожним їхнім рухом.

Темні дерев’яні сходи вели нагору, а поруч, біля стіни, стояв високий дерев’яний годинник з мідним маятником. У кутку тулилася вішалка з кількома старовинними пальтами – одне з них саме злегка похитнулося, хоч вітру не було.

Ставши знову видимими, чарівниці обережно рушили вперед. Ельвіра подала знак, щоб спершу перевірити кімнати першого поверху.

– Щось на музей не дуже схоже, – прошепотіла Натуся, оглядаючи інтер’єр.

– Ну, це, мабуть, тому, що півтора століття тому це був звичайний будинок тринадцяти наглядачів територіальної в’язниці Міннесоти, – пояснила бабуся.

– Всі наглядачі жили в одному будинку? – здивувалася дівчинка.

– Та ні! – усміхнулася Ельвіра. – Кожен у свій час. Але ми тут заради лише одного з них, Генрі Вулфера. Точніше, заради його доньки Труді.

– Що ж з нею сталося? – запитала Натуся, оглядаючи старовинні меблі та портрети невідомих їй людей.

– Жила спочатку з батьком у цьому домі, потім вийшла заміж і переїхала, – розповідала бабуся, поправляючи зачіску у старовинному дзеркалі. На мить їй здалося, що вона побачила когось позаду себе, але у кімнаті, крім них з онукою, нікого не було. – Через деякий час, – продовжила вона, – Труді народила немовля, але побути матір’ю їй так і не вдалося. Молода жінка померла від апендициту.

– Дуже шкода її… – зітхнула дівчинка. – То ми тут через її привид?

– Саме так, – підтвердила Ельвіра.

– Але ж померла Труді не тут?!

– Ні, однак, після смерті доньки, Генрі забрав свого онука сюди і виховував, як рідного сина. Тож її привид приходить сюди, щоб…

Договорити бабуся не встигла, адже на другому поверсі почулося якесь шарудіння. Чарівниці без зайвих слів побігли у передпокій, а звідти сходами нагору. В одній з кімнат, яка за інтер’єром нагадувала дитячу, були відчинені дверцята шафи з іграшками.

А в сусідній кімнаті раптом почувся тихенький, тягучий спів. Він був сумний і чарівний водночас, сповнений туги й ніжності. Бабуся з Натусею обережно, майже беззвучно, пройшли вузьким коридором і зазирнули до напіввідчинених дверей.

Перед ними постала вражаюча картина: у приглушеному світлі, що йшло невідомо звідки, сидів привид жінки — молодої, надзвичайно вродливої, з блідою шкірою і довгим хвилястим волоссям, яке спадало на плечі тонкими сріблястими пасмами. На ній була старовинна сукня кольору слонової кістки, що злегка просвічувалась.

Вона ніжно нахилилася над старовинною дерев’яною колискою й повільно гойдала її рукою. У колисці, замість немовляти, сиділа стара лялька з порцеляновим обличчям та очима, що здавалося, спостерігали за кожним рухом у кімнаті.

– Труді? – тихенько звернулася до привида Ельвіра.

Молода напівпрозора жінка від несподіванки підскочила з місця. 

– Не бійтеся, ми не завдамо Вам шкоди, – завірила її Натуся. – Просто хочемо допомогти.

– Як… Ви… Ви мене бачите? – Труді спантеличено кліпала очима, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Раптом їй стало зле і вона схопилася за живіт. – Все цей клятий апендицит… – прошипіла вона крізь міцно стиснуті зуби.