Розділ 20. Незвичні бойскаути (Вісконсин)

Чарівниці стояли на безлюдній дорозі у Стівенс-Пойнт, що у штаті Вісконсин. Була глуха ніч, і навіть місяць, сховавшись за хмарами, не наважувався освітлювати це місце. По обидва боки дороги – лише безмовний темний ліс. Тишу порушувало лише ритмічне ухкання сови, та іноді ще лунало потріскування гілок, ніби хтось тихо пробирався хащами, хоча жодної постаті видно не було.

– То кажеш, ми тут через бойскаутів? – перепитала Натуся, боязко оглядаючись навколо й щільніше кутаючись у свою теплу куртку. Дівчинка пильно вдивлялася у темряву, але, окрім ледь видимих контурів дерев, нічого не могла розгледіти. – Щось тут нікого немає. Жодної живої душі...

– А хто ж сказав, що вони живі? – іронічно зауважила бабуся.

– Привиди? – перепитала Натуся, напівжартома, напівсерйозно, хоч і передчувала відповідь.

– Безсумнівно, – кивнула Ельвіра.

– Багато? – ковтнувши слину, уточнила дівчинка.

– Немало... – загадково відповіла бабуся.

– Що ж сталося? – дівчинці вже ставало цікаво. Зрідка потойбічні істоти, а тим паче привиди, ходять гуртом.

– У 1950-х чи 1960-х роках група бойскаутів була вбита тут неподалік, – почала розповідати Ельвіра і вже від цих перших слів у її онучки по спині побігли мурахи. – Одна з версій історії полягає в тому, що їх вбив їхній лідер.

– Який жах! – скрикнула Натуся. – Боюся спитати, яка ж інша версія?

 – За іншою, один із хлопчиків випустив з рук ліхтар – а як тобі, мабуть, відомо, раніше ліхтарі робили на основі горючої речовини – і цим спричинив лісову пожежу, через яку всі хлопчики й загинули.

– Шкода… – зітхнула дівчинка. – І тепер вони ходять у цьому лісі біля дороги?

– Схоже на те, – відповіла бабуся. – Місцеві кажуть, що часто помічають світло, іноді чується хрускіт гілок. Дехто навіть знаходив відбитки дитячих рук на своїх автомобілях.

– То ці діти-привиди небезпечні? – поцікавилася Натуся. 

– Та не особливо.

– То що ж тоді хоче від нас Оріан?

– Щоб ми перевірили, як вони тут. Можливо, чимось їм зарадили. Уявляєш, як їм, мабуть, самотньо в цьому лісі… 

Раптом з протилежного боку дороги долинув загадковий тріск. Чарівниці побігли на цей звук. Гілки дерев заважали орієнтуватися, а нічна темрява лише ускладнювала шлях.  Проте вузька стежка привела їх на галявину, залиту м’яким місячним світлом. Там, посеред дерев стояли напівпрозорі хлопчики у бойскаутському одязі і про щось жваво розмовляли. Один із них, здається, пожартував, і решта весело засміялася.

– Добрий вечір! – привіталася до лісових привидів Ельвіра. 

Ті здивовано поглянули на неочікуваних гостей.

– Добрий вечір, мем, – боязко привітався “жартівник”. – А ви нас хіба бачите?

– Бачимо, – підтвердила Натуся. – Мене звати Наталія, а це моя бабуся. І ми чарівниці. Тому так. Ми вас бачимо!

– Приємно познайомитися, – майже хором відповіли бойскаути.

– Ну то що, хлопці, як на рахунок великого вогнища та смажених зефірок? – весело мовила Ельвіра.

Та варто було їй вимовити слово «вогнище», як обличчя хлопчаків миттєво змінилися – їх охопив страх.

«Отже, вогонь і справді став причиною їхньої загибелі…» – одночасно зрозуміли чарівниці, обмінявшись тривожними поглядами.

– Окей. Забудьте про мою попередню пропозицію, – винувато посміхнулася бабуся. – А як щодо ігор?

– Ми таке полюбляємо! – зраділи привиди. – У що гратимемо?

– Та хоч в хованки, – запропонувала Натуся, хитро посміхнувшись бабусі. Та одразу ж все зрозуміла.

– Гаразд, – відповів “жартівник”. – Хто водитиме?

– А хоча б і ти! – мовила Ельвіра. – А ми разом з іншими ховатимемося.

– Так вас знайти буде найлегше, – насмішкувато сказав хлопчина. – Ви ж не привиди, а люди!

– То чого ж тобі переживати, якщо це так?! – підбурювала його дівчинка, а потім додала: – Як щодо парі?

– Якого? – зацікавилися усі без виключення бойскаути.

– Якщо ваш товариш знайде нас останніми, то ми з бабусею все ж пригостимо вас тими печеними зефірками.

Хлопчики задумалися. Знову бачити вогнище не хотілося. Але й ці нові знайомі не можуть так сховатися, щоб їх не знайти.

– Гаразд, по руках, – мовив “жартівник”, протягуючи свою напівпрозору долоню Натусі.

Коли гра почалася і зворотний відлік пішов з двадцяти, чарівниці вже знали, що робити. Вони забігли за сусіднє дерево, і поки інші привиди не бачили, дістали з заплічника ковдру-невидимку та накинули на себе. Тепер їх ніхто не зміг би знайти, навіть, якщо дуже захотів.