Розділ 19. Авто-вбивця (Мериленд)

Містечко Еллікотт-Сіті, що у штаті Мериленд, зустріло чарівниць затишними вузенькими вуличками, старовинними будинками з червоної цегли та легким серпанком туману, що стелився над асфальтом. Попри поспіх, Натуся все ж умовила бабусю швидко повечеряти в місцевій забігайлівці – маленькому закладі з мерехтливою неоновою вивіскою “The Rusty Lantern” (тобто “Іржавий ліхтар”), звідки долинав запах смаженого м’яса і гарячих булочок.

Вони вмостилися за столиком біля вікна, звідки відкривався вид на старий вокзал, і швидко зробили замовлення. Натуся жадібно накинулась на бургер, а бабуся вдовольнилася чаєм і тостом із медом.

– Їж швиденько, дитино, – стурбовано мовила Ельвіра, раз по раз поглядаючи на годинник з рельєфною совою на циферблаті. – Нам треба дістатися Дороги Семи Пагорбів ще до півночі. 

Чоловік за сусіднім столиком, очевидно місцевий житель, обернувся до них і запитав:

– Ви випадково не приїхали подивитися на демонічне авто, що у нас тут вночі їздить? 

– Саме так, – здивовано відповіла бабуся англійською. – А ви знаєте українську?

– Та ні, – усміхнувся той. – Просто сьогодні Геловін, а ви не з наших країв. Про авто-привид, що спричинив вже немало аварій і смертей ходить багато легенд. Сміливці з усіх куточків нашої країни, та й очевидно не лише нашої, їдуть звідусіль, щоб стати свідками його злодіянь.

Бабуся з Натусею не мали підстав заперечувати, а чоловік тим часом продовжував:

– Ви, бачу, люди приємні й не до кінця розумієте, на яку небезпеку хочете себе наразити. Тож я вас застерігаю: не ризикуйте! Якщо хочете залишитися в живих – оминайте ту дорогу, особливо вночі. Те авто нікого не щадить. Навіть поважних леді та дівчаток-підлітків.

Ельвіра подякувала за пораду, розплатилася з офіціанткою за вечерю і вийшла з кафе. Її онучка поспішила за нею.

– Десятиліттями вантажівка-демон на Дорозі Семи Пагорбів жахала мешканців цього містечка. І ми не повинні допустити, щоб сьогодні хтось загинув, – мовила войовничо бабуся, коли їх вже ніхто не чув.

– Але як же ми впораємося з цим чотириколісним фантомом? – запитала дівчинка, переглядаючи інформацію про цю дивовижу в своєму мобільному. – Згідно зі статтями в інтернеті, ті, хто стикався з цим авто, кажуть, що воно з’являється з повітря, мчить дорогою зі швидкістю сто миль на годину, і не заспокоюється, поки не спричинить аварію. 

– Тоді нам потрібен «їжак»… – задумливо констатувала бабуся.

– Їжак? – перепитала Натуся, не вірячи своїм вухам. – А це звірятко як нам допоможе?

Та Ельвіра не захотіла нічого пояснювати, лише хитро посміхнулася і піднялася у повітря. Онучка послідувала її прикладу. Часу на балачки дійсно не було, адже стрілка годинника невпинно наближалася до опівночі. 

Тож чарівниці поспішили на Дорогу Семи Пагорбів. Ніч огортала все навколо вогкою темрявою, а місяць то визирав із-за хмар, то зникав у них знову, кидаючи на пагорби довгі тіні. Для кращого огляду місцевості вони піднялися на один зі схилів, звідки добре проглядалася дорога, звивиста, мов змія. Здавалося, що шосе було цілком безлюдним, тиша панувала гнітюча.Проте це враження виявилося оманливим. 

Придивившись уважніше, Натуся помітила неподалік сучасну автівку, припарковану обабіч дороги. Її фари були вимкнені, але двигун щойно ожив, видавши приглушене гарчання.

— Там хтось є! — прошепотіла дівчина, і чарівниці швидко накинули на себе ковдру-невидимку, щоби не викрити свою присутність. Безшумно підлетівши ближче, вони спинилися просто над авто.

Всередині сиділо четверо молодих людей: юнак за кермом — худорлявий, з гострим профілем і серйозним виразом обличчя — зосереджено перевіряв дзеркала, готуючись рушати. Поруч з ним, на передньому сидінні, розвалився другий хлопець, у спортивній куртці, щось жуючи та водночас набираючи повідомлення на телефоні. Позаду сиділи дві дівчини — одна весь час оглядалася через плече, вочевидь, стурбована, а інша, рудоволоса і безтурботна, сміялася з чогось, дивлячись на екран смартфона. 

– Ну чого ти чекаєш, Ділане?! – квапив водія товариш. – Виїжджай на дорогу!

– Ще ж не північ! – дратівливо відповів той.

– То й що? – не вгамовувався друг. – Ми ж все пропустимо!

Дівчата теж почали його підтримувати, і Ділан, зітхнувши, підкорився, виїхавши на дорогу. Машина поступово набирала швидкість.

– От бовдури! – емоційно відреагувала Натуся. – Жити їм набридло чи що??

– Мабуть, захотілося гострих відчуттів, – мовила бабуся, захитавши головою. – Летімо за ними!

Чарівниці знову піднялися повище для кращого огляду шосе. І не дарма! Адже здалеку замиготіли вогні демонічного авто. Чорна як смола машина без водія вже неслася на зустріч новим жертвам, які нічого не підозрювали.