Розділ 18. Волохатий Мо Мо (Міссурі)

– Я так зголодніла, – зізналася Натуся. – Здається, ніби цілу вічність не їла!

– Чого ж ти мовчала, дитино?! – сплеснула руками бабуся. – У мене і бутерброди в наплічнику є і термос з гарячим трав’яним чаєм! Почекай-но, зараз витягну.

Чарівниці сиділи на невеликому камені біля струмка, що протікав неподалік містечка Боулінг-Грін, що в штаті Міссурі. Навколо не було ні душі. Тим часом Ельвіра влаштувала імпровізований пікнік: розстелила на камені велику хустку, виклала бутерброди зі смаженою куркою, помідорами та салатом, а чай з термоса розлила у спеціальні чашки. Натуся ж, не гаючи часу, наполегливо взялася за їжу.

– Та не поспішай ти так! – попрохала бабуся. – Ще подавишся! Ніхто у тебе нічого не забере!

Щойно вона це сказала, як звідкись узялася велика волохата лапа і схопила один із бутербродів. Чарівниці зі страхом перезирнулися, а потім поглянули на загадкову істоту. Апетит зник миттєво. 

Перед ними постало справжнє чудовисько. Його обличчя, хоч і ледь освітлене місячним сяйвом, виглядало моторошно. Великі червоні очі світилися, немов два нічних вогники. Істота була висока — понад два метри, навіть попри те, що була згорбленою. А шерсть на ній була темною та густою.

– Перепрошую за зухвалість, – мовив раптом волохатий незнайомець неочікувано приємним голосом. – Просто не їв вже кілька днів. 

Він прожував останній шматок бутерброда, витер лапи об свій живіт і простягнув одну з них для знайомства:

– Мене тут звуть Мо Мо!

Першою знайшлася бабуся:

– А… я… Ельвіра… А це… моя онучка… Натуся…

– Дуже приємно, леді! 

– То це Вам… Оріан сказав… допомогти, – продовжувала вона. – У пошуках сина…

– Так, так, – гарячково закивав Мо Мо. – Мій син То То зник два дні тому і я дуже за нього хвилююся!

– Як це сталося? – поцікавилася Натуся, яка вже відійшла від першого шоку.

– Він у мене дуже непосидючий! Я йому постійно кажу триматися якнайдалі від людей – без образ!

– Розуміємо, – сказала бабуся. – Продовжуйте.

– Так от, – Мо Мо зітхнув і почав розповідати далі: – Два дні тому ми з сином гралися у піжмурки, а він сховався так, що я його не зміг знайти.

– А по слідах не пробували йти? – запитала дівчинка.

– Мій То То розумний, він по деревах просувався! А потім, мабуть, загубився. Я вже й по камінню стукав і палицею по деревах – це наша з ним система комунікації на такі ось випадки – але БЕЗРЕЗУЛЬТАТНО!

Червоні очі істоти налилися сльозами.

– Не хвилюйтеся Ви так, Мо Мо, ми знайдемо Вашого сина! Не дарма ж ми тут! – упевнено промовила Ельвіра, легенько поклавши руку на плече розгубленого лісового велетня.

Той схлипнув і кивнув, витираючи сльозу тильним боком волохатої лапи. Його густе темне хутро блищало у місячному сяйві, а червоні очі виглядали втомленими від хвилювання й безсонних ночей. Ельвіра зробила кілька кроків уперед, зосередилась і прошепотіла пошукове заклинання. Її пальці засяяли м’яким світлом, яке, мов живе, потягнулося в один бік, торкаючись повітря, трави й дерев.

Минуло кілька хвилин напруженої тиші, яку порушувало лише дзюрчання струмка та далекий крик птаха. І раптом неподалік, з-за кущів, пролунав звук – обережне шарудіння, ніби хтось невпевнено пробирався крізь зарості. Чарівниці напружилися. З кущів вийшла маленька постать, похнюплена й нещасна.

Це був То То – точнісінька копія свого батька: такий самий волохатий, з довгими руками, покритими темно-коричневим хутром та маленькими іклами, що стирчали з рота. На його червоних оченятах блищали сльози, а на лівій нозі виднілася подряпина. Малюк виглядав наляканим, але щойно побачив Мо Мо — кинувся до нього й тісно притулився до татка. Велетень підняв сина на руки, і на його обличчі вперше за довгий час з’явилася полегшена посмішка.

– Синку! – мовив, Мо Мо, стискаючи його в міцних обіймах. – Де ж ти пропадав???

– Ти не гніваєшся на мене, тату? – запитав той з надією в голосі.

– Звісно ж ні!

– А я думав, що гніватимешся, що я далеко зайшов. Тому й ховався від тебе. Доки й дійсно не заблукав! А це хто? – кивнув він у бік чарівниць.

– Ці приємні леді допомогли тебе знайти! – відповів Мо Мо, а потім повернувся до бабусі з онучкою: – Дякую вам, що повернули мені сина! – щиро мовив Мо Мо, зворушено дивлячись на чарівниць. 

Його голос трохи затремтів, і він ще раз обійняв То То, міцно притискаючи малого до себе, ніби боявся знову втратити.

– Це наша робота, – посміхаючись відповіла Ельвіра з ніжністю в очах. А потім, помітивши, якими голодними очима То То розглядає сумку з їжею, додала: – Пригощайся! Ти, мабуть, зголоднів!