Розділ 16. Підводні скиглії (Індіана)

На березі озера парку Потато-Крік, що в штаті Індіана, було на диво тихо. Сонце вже опустилося за обрій, залишивши по собі лиш рожево-фіолетовий серпанок, що ще тримався на верхівках дерев, мов останній подих денного світла. Навіть прохолодний вечірній вітер притих і здавалося, що сам ліс затамував подих.

Дерева, що оточували берег, стояли непорушно. Вони нагадували мовчазних велетнів, які стежили за кожним рухом у парку. Ані шолоху листя під ногами, ані стрекоту цвіркунів. Та й пташки, які зазвичай сповіщали про прихід ночі, кудись зникли. Ба більше, навіть жаби в очереті, що частенько перегукувалися між собою, цього разу мовчали.

– Не подобається мені тут, – зізналася Натуся, роззираючись навколо. – У мене якесь погане передчуття щодо цього місця.

– Я не здивована, – відповіла бабуся, вдивляючись у темні води озера. – Цей парк є домом для безлічі привидів. Більшість з них – це діти, які давно втопилися тут під час риболовлі чи купання.

Ніби підтверджуючи її слова, десь зовсім неподалік почувся сумний дитячий плач.

– Ось про що я і кажу, – продовжила Ельвіра, не зводячи погляду з темної води озера. – Нам потрібно простежити за тим, щоб ніхто з живих людей не став жертвою цих маленьких скигліїв.

– Чого це ми скиглії?? – раптом почулося зовсім близько, і з тихим плюскотом з води вигулькнули дві дитячі голівки. Їхня несподівана поява трохи стривожила Натусю, адже вона й не помітила, як вони підпливли.

Діти виглядали моторошно: блідо-сині, майже прозорі обличчя дивилися похмуро й без тіні усмішки. Очі були неприродно великі й темні. Чорні, мокрі пасма волосся прилипли до лоба, а по щоках стікали тонкі струмочки води.

Хлопчики виглядали майже однаково — ті самі вилиці, підборіддя, однаковий сумний вигин губ.

“Мабуть, близнюки,” – майнула думка в Натусі.

– Ви скиглії, бо безперервно плачете! — відповіла бабуся своїм незвичайним новим знайомим. – І взагалі, хто вас вчив старших перебивати, коли ті розмовляють?

– Вибачте, мем, ми не хотіли, – мовив один з хлопчаків, але інший його перебив:

– Чого це ти перед ними вибачаєшся, Стівене? Це вони тут ходять вночі без запрошення, а ще й на нас скаржаться!

– Але ж вони нам нічого поганого не зробили, Коліне! – заперечив інший. – І ми не збираємося робити нічого поганого!

– Говори за себе, – не вгамовувався Колін. – Я б оце цю малу затягнув до нас, щоб не так нудно було тут дні проводити.

– Тобі інших дітей замало? – обурився Стівен. – У нас людей вже на дві бейсбольні команди під водою вистачить.

– Ага, тільки грати немає чим!

– Якщо лише в цьому проблема, – втрутилася у розмову Ельвіра, – то я вам допоможу. Зачекайте!

Чарівниця розстебнула заплічник і дістала з нього невеличкий білий шкіряний м’яч.

– Такий підійде? – запитала вона і кинула його у воду.

Колін оцінююче поглянув на м’яч і зітхнув:

– Він не літатиме під водою… Та й бит у нас теж немає! І рукавичок, і…

Його брат Стівен кивнув у підтвердження, сумно розводячи руками.

– За це не хвилюйтесь, – заспокоїла близнюків Натуся з теплою усмішкою. Вона впевнено ступила уперед, приклала палець до губ, щоб зосередитися, й пробурмотіла кілька магічних слів. У повітрі виблиснули іскорки, і з нізвідки з’явилася велика спортивна сумка, що м’яко приземлилася біля її ніг. Дівчинка розстебнула її, і брати побачили всередині повний комплект: новенька біта, набір м’ячів, шоломи, водонепроникні рукавички й навіть підводні кросівки.

– Зараз я над ним трішки почаклую, – промовила Натуся. Вона зосереджено прошепотіла ще одне заклинання, і весь спортивний інвентар почав світитися м’яким бірюзовим сяйвом, а навколо нього виникли бульбашки, немов він уже був занурений у воду. – Готово! Тепер усе працюватиме без проблем – спорядження пристосоване для гри навіть на дні озера!

Хлопці переглянулися, і їхні обличчя, досі похмурі й насторожені, раптово проясніли. У куточках вуст з’явилися щирі посмішки, а очі наповнилися дитячим захватом і вдячністю.

– Дякуємо! – радісно загукали вони в унісон, збуджено стрибаючи у воді та вже роздивляючись екіпірування. Їхній сум миттєво розтанув, поступившись місцем надії та щасливому очікуванню гри, яка знову подарує їм відчуття життя.

– Тільки обіцяйте мені більше не скиглити й не лякати відвідувачів парку! – мовила вчительським тоном бабуся.

– Ми обіцяємо! Обіцяємо!

Тим часом з води виринало все більше дітлахів. Побачивши спортивний інвентар, вони радісно дякували чарівницям за порятунок від нудьги.

– Бачу, наша допомога тут більше не потрібна, – резюмувала Ельвіра, витягаючи з кишені мобільний телефон. – Оріан уже відсилає нас в наступний штат.