Розділ 15. Підступні пакваджі (Массачусетс)

Чарівниці прибули до Барнстабла, що в Массачусетсі, лише пів години тому. Проте відтоді не зупинялися ні на мить. Потрібно було знову прийти комусь на допомогу, цього разу у старому, просякнутому легендами лісі, що колись був місцем зустрічей місцевих відьом, духів і зниклих мандрівників.

– Що ми тут робимо?! – запитала Натуся, ледве встигаючи за бабусею, яка впевнено крокувала лісовою стежкою, розгрібаючи перед собою вогкі гілки.

– Оріан сказав, що потрібно врятувати групу підлітків, – крикнула Ельвіра, не зупиняючись. – Часу в нас обмаль!

– Врятувати від кого?! – зацікавилася дівчинка.

– Від пакваджів! – тільки й промовила бабуся. Говорити на бігу було непросто, тому вона берегла сили.

– Та не біжи так швидко! – вигукнула Натуся, але бабуся не сповільнила ходу. У її голові роїлися питання. Хто такі пакваджі? Чи не з книжок Джоан Роулінг вони? Що підлітки роблять у лісі посеред ночі, та ще й на Геловін? І головне – чому саме вони з бабусею мають їх рятувати? 

Але часу на розпитування не було. Чарівниці справді поспішали на допомогу.

Нарешті вдалині замерехтів вогник.

– Напевно, це вони! – припустила Ельвіра й, не вагаючись, кинулася вперед. Натуся поспішила слідом.

Чим ближче вони підходили, тим більше деталей відкривалося їхньому погляду. Вогник, який здалеку здавався просто світлячком у темряві, виявився справжнім вогнищем, що весело потріскувало серед невеликої галявини. Навколо нього, зібравшись у тісне коло, сиділо п’ятеро підлітків – ровесників Натусі. 

Вони були захоплені жвавою розмовою, сперечалися про щось, жартували й сміялися, не підозрюючи про небезпеку, що нависла над ними. Один з хлопців розповідав якусь страхітливу історію, а всі інші вставляли свої коментарі щодо вірогідності описаних подій. Їхні наплічники лежали на землі, позаду стояло відро з водою – очевидно, щоб залити вогнище, коли зібрання завершиться. І все б нічого, але зовсім поряд за підлітками уважно спостерігали…

На товстих гілках дерев, у густих тінях, що зливались із ніччю, причаїлися невеликі, але надзвичайно моторошні істоти. Вони були схожі на тролів — кремезні, з короткими ногами й довгими руками. Їхня гладка сіра шкіра ледь помітно світилася в темряві, надаючи їм вигляду привидів із іншого світу. Очі пакваджів (а це були саме вони) чорні та глибокі, пильно стежили за кожним рухом біля вогнища.

Ельвіра швидко нарахувала не менше десятка таких істот. Дехто з них стискав у руках короткі вигнуті ножі, схожі на ритуальні, інші мали у своєму арсеналі примітивні, але небезпечні списи й невеликі луки з отруйними стрілами. Їхня поза, напружена й готова до ривка, не залишала сумнівів — напад планувався найближчим часом.

– Вони хочуть атакувати, – прошепотіла бабуся, киваючи в бік істот.

– Чого ж зволікають? – тихенько запитала онучка, намагаючись не привертати до себе уваги.

– Мабуть, чекають відповідного моменту або сигналу головного з них, – припустила Ельвіра.

– І що ж їм ці підлітки зробили?

– Зайшли пізно вночі на їхню територію. А вони такого не пробачають.

–  А зброя у них справжня?

– Реальніше не буває, – завірила бабуся. – Й стріли отруйні. Так що ці істоти дуже небезпечні!

Щойно вона договорила, як ця сама стріла влучила у дерево якраз над головою одного з хлопчиків. Здійнявся крик. Підлітки у паніці повскакували з місць. 

Ельвіра вибігла зі своєї схованки і командним тоном наказала:

– Діти, усі за мною, якщо хочете залишитися в живих!

Часу на роздуми не залишилося – пакваджі вже вискакували зі своїх укриттів, стискаючи в руках ножі та списи. Над головами зі свистом пролітали отруйні стріли.

Не гаючи ні секунди, бабуся кинулася тією ж стежкою, якою вони прийшли, а за нею поспішали онучка й перелякані підлітки. Але пакваджі не збиралися їх відпускати. Вони почали відрізати шлях до втечі, поступово оточуючи втікачів і спрямовуючи їх у протилежний бік. 

Темрява густого лісу лише ускладнювала ситуацію, збиваючи всіх із дороги. Після п’ятнадцяти хвилин виснажливої гонитви вони раптово опинилися на краю скелі. Під ними зяяла темна безодня, і більше відступати було нікуди. Діти тремтіли від страху, досі не розуміючи, що відбувається. Тим часом пакваджі неухильно наближалися, загрозливо стискаючи зброю, змушуючи жертв зробити фатальний крок у прірву.

– Здається, у мене є ідея, – мовила бабуся українською, обережно витягуючи із заплічника ковдру-невидимку. Не можна було, щоб її зараз розуміли. – Натуся, по моєму сигналу береш за руки одну дівчинку, я – одного хлопчика і злітаємо в повітря над прірвою.

– А як же решта? – знервовано запитала онучка.

– За них не турбуйся!