Розділ 14. Неординарний Червоний Привид (Аризона)

– Ось ми і в Аризоні, – мовила бабуся, роззираючись навколо. Дув прохолодний вітер. Навкруги не було жодної живої душі. Лише мовчазні гори, що височіли на тлі зоряного неба, та висушена трава.

Розлога долина відкривала перед ними вид на велике ранчо, що стояло осторонь. Будинок був старий, із потрісканими дерев’яними стінами, облізлим дахом і ганком, який скрипів від кожного пориву вітру. Біля нього виднівся напівзруйнований хлів, де двері ледь тримались на іржавих петлях.

Господарів видно не було — місце здавалося покинутим. Однак у загоні, обгородженому дерев’яними стовпами, спокійно паслося двійко коней: один гнідий, інший — попелястий. Вони неквапливо жували суху траву, іноді злегка постукуючи копитами об землю.

– І що ми тут робимо? Хто тут у нас на цей раз? – поцікавилася Натуся.

– Червоний Привид, власною персоною!

– А чого червоний? Так соромиться чи фарбою хто облив? – намагалася жартувати онучка. Та Ельвірі, здавалося, було не до жартів.

– Та ні, історія давня, – мовила вона, сідаючи трішки перепочити на невеликому пласкому камені неподалік ранчо. – Вперше цю істоту побачили ще у далекому 1883 році, коли Червоний Привид на смерть затоптав жінку поблизу Ігл-Крик на південному сході Аризони. 

– Який жах! – скрикнула Натуся.

– Далі більше, – продовжувала бабуся. – Напав він серед ночі й на табір біля Кліфтона. А налякані свідки описували його величезні розміри. 

– А знищити його не вдалося?

– Ні, вони боялися з ним взаємодіяти. Єдиним речовим доказом, що залишився, були величезні відбитки роздвоєних копит і клаптики рудої шерсті.

– Так ось чого його називають Червоним Привидом, – здогадалася дівчинка. – В англійській мові “рудий” та “червоний” це одне слово.

– Саме так, – кивнула в знак згоди бабуся. – Але пізніше виявилося, що ця істота – зовсім не привид!

– Ні?

– Ні, це був бродячий верблюд!

– Звідки це тут верблюди взялися? – здивовано запитала Натуся.

– Річ у тім, що до Громадянської війни армія США використовувала верблюдів як в’ючних тварин. Вони були витривалими, могли долати довгі дистанції без води та їжі. Однак, ці тварини також незалежні та вперті, тож пізніше від них відмовилися.

– У зоопарк здали, чи що?

– Та ні, – посміхнулася Ельвіра. – Деякі були продані на аукціоні, а решту випустили в пустелю.

– То якщо наш “привид” – це звичайнісінький верблюд, що ми тут робимо?

– Виявилося, що у нашого “привида” був супутник.

– Супутник? Ще один верблюд?

– Ні, скелет людини, прив’язаний до його спини. Ніхто не знає, хто цей таємничий вершник – колишній солдат чи просто якийсь мандрівник.

– Ой, як страшно! – дівчинка здригнулася від жаху. – Тільки уявляю, що відчували люди, коли це бачили!
    – Згодом цей скелет зник, але верблюдові судилося ще гірше…

– Що ж з ним сталося?

– Його застрелив власник одного з аризонських ранчо, чоловік, на ім’я Мізу Гастінгс, який помітив його у своєму саду.

– Та як він посмів?! – обурилася Натуся.

– Тварина без запрошення зайшла на територію його власності. Тут з цим жорстко! – відповіла бабуся.

– То я тепер і зовсім не розумію, чому ми тут?

– Річ у тім, що тепер цей верблюд і дійсно став привидом. Ще й свого вершника-скелета із собою прихопив. І вони мандрують від ранчо до ранчо, шукаючи Мізу.

– А він що ще живий?

– Звісно, що ні, але Червоний Привид про це не знає. Тож і нападає на місцевих власників. А в Геловін його взагалі не спинити. Оріан написав, що востаннє його бачили тут.

– І він не помилився, – прошепотіла Натуся, показуючи пальцем кудись у бік.

Ельвіра обернулася і на мить заклякла. Те, що вони з онучкою побачили, дійсно виглядало загрозливо.

Пустелею неквапливо крокував рудувато-червоний верблюд, поважно й майже урочисто переступаючи з ноги на ногу, лишаючи глибокі відбитки копит у гарячому піску. 

Його шерсть мала дивний, неприродно темний відтінок. Очі ж тварини випромінювали моторошне блакитне сяйво, яке особливо зловісно контрастувало з червонуватими тонами навколишнього ландшафту.

На високому горбі верблюда, в старому потемнілому від часу сідлі сидів вершник — страхітливий скелет, що Натусі одразу здався знайомим – такий самий стояв у них у школі в кабінеті біології. 

Вершник повільно роззирався навколо, ніби скануючи горизонт. Їхня мета була зрозумілою — розшукати те саме старе ранчо, що колись стало їхнім останнім прихистком.