Розділ 13. Таємнича Кедді (Вашингтон)

– Ох і холодно тут! – мовила Натуся, кутаючись щільніше у ковдру-невидимку, що хоч і захищала від поглядів, але зовсім не гріла. Її щоки почервоніли від морозного вітру, що пронизував до кісток, а волосся розвивалося у різні боки.

Зараз вони з бабусею висіли у повітрі й пильно вдивлялися в темні води океану. Поверхня хвиль виглядала зловісно, а сліпучі відблиски місяця на них то зникали, то знову з’являлися. Унизу час від часу здіймалися клуби піни. Здавалося, океан дихав. Від холодного вітру Натуся почала чхати.

– Застудилася?? – турботливо запитала бабуся. – Це мені вже не подобається! Коли повернемося додому з цієї нескінченної геловінської пригоди, обов’язково заварю тобі чай з лікарських трав. Мій особливий рецепт.

– Та я пам’ятаю, хоч і не хворіла вже роки з три. І меду туди додаси, – замріялася Натуся. Їй хотілося якнайшвидше виконати усі завдання Ради Старійшин і повернутися в їхню затишну оселю.

– Зараз Кедді проконтролюємо, і летимо на наступне завдання, – мовила бабуся, закутуючи онучку щільніше у шалик. – А там і чай, і твій улюблений мед.

– То що за Кедді така? Черговий привид? Якщо так, чому ми його у воді виглядаємо? – поцікавилася дівчинка.

– Кедді – це таке морське чудовисько, щось на зразок шотландського Нессі. І її часто бачать саме на вашингтонській стороні П’юджет-Саунду, а ще в районі Канадської протоки Джорджія. 

– А ми що повинні її ліквідувати?

– Зовсім навпаки, – заперечила бабуся, – є інформація, що вона поранилася і їй потрібна допомога. Стій, я, здається, щось бачу!

І дійсно — з-під води виринуло справжнє морське чудовисько. Спочатку з темної безодні з’явився силует. Його довга й гнучка шия повільно виринала з води, а слідом за нею з’являлася велика голова, подібна до кінської — з витріщеними очима та ніздрями, з яких важко струменів морський туман.

Щелепи створіння повільно розкривалися і змикалися, оголюючи ряд гострих, мов у хижої риби, зубів.

Його тіло виблискувало у місячному світлі — вкрите темною, лускатою шкірою, схожою на стару броню, що переливалась від темно-зеленого до майже чорного. Із боків стирчали маленькі, але сильні ласти, якими чудовисько розрізало воду, а величезний хвіст з силою бив по хвилях, здіймаючи фонтан бризок довкола. Кожен його рух супроводжувався глухим гулом.

Створіння підняло голову вище, озирнулося навколо і видало низьке, протяжне ревіння, від якого у Натусі аж волосся стало дибки.

Ельвіра ж мовчки спостерігала за ним, а потім раптом крикнула:

– Кедді, зачекай! 

Істота помітила нарешті чарівниць і завмерла, дозволяючи новим знайомим плавно опуститися на свою спину. А потім повернула до них шию і мовила знесилено: 

– Хвіст, мій хвіст…

Чарівниці перевели погляд туди, куди показувала істота. І дійсно — на віялоподібному хвості був глибокий поріз, з якого повільно просочувалась темна, густа рідина, схожа на кров, але з легким бірюзовим відтінком. Шкіра довкола рани злегка набрякла.

– Гострі камені… – сумно зітхнула Кедді, ледве чутно, її голос луною покотився над водою.

– Зрозуміло, нічого більше не говори, – м’яко, але впевнено відповіла бабуся. – Бережи сили!

Не гаючи часу, чарівниця хутко заходилася біля рани. Із свого глибокого заплічника витягнула аптечку — не звичайну, а спеціальну чарівну, обтягнену шкірою тритона й застібнуту на срібну пряжку. Зсередини вона дістала флакон зі знезаражувальним зіллям, водонепроникний пластир та баночку густої лікувальної мазі з ароматом морських водоростей та гірських трав.

Ельвіра обережно, краплина за краплиною, почала лити антисептик на поріз, стараючись бути максимально обережною. Але щойно перші краплі торкнулися рани, Кедді здригнулася так сильно, що вода під нею здійнялася у хвилю, і чарівниці, які досі балансували на її широкому хвості, мало не полетіли у холодну безодню. 

– Ой-ой-ой! – заволала істота. – Боляче!

– Потрібно трішки потерпіти, – мовила бабуся, переводячи подих. – Інакше ніяк!

– Ну добре, добре, перепрошую за цю мою слабкість… – й Кедді винувато потупила очі у воду. 

– Я така ж сама, – запевнила її Натуся. – Теж страх як не люблю цих пекучих антисептиків.

Ельвіра тим часом вже наносила на рану чарівну лікувальну мазь.

– А ось з пластиром потрібно трішки попрацювати, – мовила вона, оцінивши масштаби порізу. – Зараз зроблю його трішки більшим.

“Трішки” було недостатнім. Бабуся збільшила маленьку смужечку до розмірів великого пляжного рушника. Тож їй декілька секунд навіть довелося з нього вилазити. Разом з Натусею вони наклеїли цей “мегапластир” на хвіст істоти.

– Дякую Вам, – радо мовила Кедді, голос її звучав уже набагато впевненіше. – Тепер можна і до моєї улюбленої Аляски плисти. Вас кудись підкинути?