Розділ 12. Страхітливий Банні Мен (Вірджинія)

Наступною зупинкою чарівниць став Кліфтон, що у штаті Вірджинія, точніше — його затишне, але трохи моторошне передмістя, де густі ліси підступали майже до самих будинків. Тутешня місцевість виглядала наче зі старих легенд: покручені стовбури дерев, що мовчки тяглися до неба, вузенькі звивисті дороги, вкриті опалим листям, і поодинокі будинки з облупленими фасадами, що ховалися в затінку.

Йдучи до пункту свого призначення, чарівниці звернули увагу на якусь метушню — навколо Колчестерського шляхопроводу, старої естакади Південної залізниці, скупчилась велика кількість поліцейських машин. Їхні мигалки різали сутінки яскравим світлом, а самі офіцери метушились між деревами, щось обговорюючи по раціях. 

– Що відбувається? – запитала зацікавлено Натуся. – І чому тут так багато правоохоронців?

– У Геловін поблизу “Кролячого Мосту” завжди дуже багато метушні.

– “Кролячого Мосту”? Ми тут що кролика збираємося полювати?

– Щось типу того, – усміхнулася бабуся, але онучка помітила, що посмішка ця була якоюсь напруженою. – Сьогодні ми полюватимемо на дуже небезпечного злочинця у костюмі кролика та з сокирою в руках.

– А чому ми? Чому поліція цим не займається? – здивувалася Натуся.

– Бо з сімдесятих років, коли так званий Банні Мен вперше дав про себе знати, відганяючи перехожих з цього місця та погрожуючи сокирою, його ніхто не зміг спіймати.

– То поліціянти прямо зараз його ловлять? – в голосі дівчинки з’явилося занепокоєння, хоча показувати вона цього не хотіла.

– Та ні, то просто багато хто вважає цього “Кролика” невпокоєним духом, тож ентузіастів паранормальних явищ та мисливців за привидами, особливо в День Всіх Святих тут вистачає. Кожен хоче на власні очі побачити справжню міську легенду. 

– Бачу, що периметр до мосту оточений, бабусю, – констатувала Натуся, звужуючи очі й роздивляючись мерехтіння фар поліцейських машин за деревами. – Що робитимемо?

– Діставай з наплічника ковдру-невидимку, – спокійно мовила та, злегка посміхаючись. – Трішки політаємо!

Натуся послухалася, і через мить вони вже були невидимими для сторонніх очей.

Чарівниці піднялися вгору і полетіли над кронами дерев, оминаючи прожектори й патрулі, поки не опустилися безшумно на землю біля самого входу до Колчестерського шляхопроводу. Під ногами хруснуло кілька гілок, але навколо все було тихо.

– Що тепер? – прошепотіла Натуся.

– Чекатимемо всередині тунелю, – відповіла Ельвіра.

Вони ступили декілька кроків, зняли з себе ковдру-невидимку та стали оглядатися навколо. Незабаром за їхніми спинами почулося якесь шарудіння. Чарівниці обернулися, але нікого не побачили.

– Ти це чула? – запитала дівчинка.

– Т-с-с, – приставила пальця до губ бабуся. – Це, швидше за все, миша або криса, або…

Договорити вона не встигла, адже просто перед її очима зі свистом промайнула справжнісінька СОКИРА. Лезо блиснуло в світлі та розсікло повітря так близько, що Ельвіра відчула, як воно зачепило пасмо її волосся. Вона злякано скрикнула, і в останню мить інстинктивно відхилилася назад. І правильно зробила — ще секунда, і вона могла б стати черговою жертвою Банні Мена.

А це був саме він. Високий, майже двометровий силует, що виринув з темряви мовчки й стрімко, наче тінь. Його тіло було заховане під костюмом білого кролика, але зовсім не милого чи кумедного — хутро було брудне, в деяких місцях навіть темніло від старих плям, схожих на засохлу кров. Маска кролика мала перекошену гримасу, з виряченими очима й іклами, що стирчали з-під нерухомої “усмішки”.

Обома руками він стискав іржаву сокиру з зазубреним лезом. Його рухи були різкими й несамовитими, а погляд — з-під дірок маски — пронизував наскрізь. Сумнівів не залишалося. Це був той, заради якого чарівниці сюди прилетіли. 

– Ви на приватній території! – металевим голосом заявив Банні Мен. 

– Перепрошую, шановний, – бабуся намагалася виглядати спокійною, однак, це їй вдавалося важко. – Але це спільний перехід.

– Ви  вдерлися на мою територію, – не заспокоювався той. – Якщо підійдете ближче, я відрубаю вам голови!

– Ого, нічого собі гостинність? – раптом зухвало вигукнула Натуся. – У Вас, мабуть, і друзів немає?!

Ці слова здається спантеличили “Кролика-вбивцю”. І він якось одразу ж зам’явся. Тож Ельвіра не могла втратити такої чудової нагоди і почала бурмотіти слова заклинання. 

Банні Мен відчув, як щось дивне починає відбуватися всередині нього. Ніби невидимі нитки розривали його зсередини, ламаючи звичну подобу. Його пальці-лапи сіпалися, очі блищали від люті й… страху. Він зиркнув на двох незнайомок, що стояли впевнено і спокійно, ніби зовсім не боялися. Це все роблять вони! Він це відчував.