Розділ 10. Сіра істота і співучі піски (Мічиган)

Чарівниці стояли на красивому безлюдному пляжі, що простягався вздовж південної сторони півострова Ківіно, у самому серці Мічигану. Пісок був м’яким і світлим, а вода — прозорою й спокійною, злегка переливаючись у місячному сяйві. Легенький шепіт хвиль та шум дерев за спиною спліталися у дивну мелодію, яка наповнювала серце спокоєм. 

– То Оріан сказав, що тут бачили якусь сіру істоту? – тихенько перепитала Натуся, боячись порушити цю природну ідилію.

– Так, тому і послав нас сюди перевірити, що тут до чого, – підтвердила бабуся.

– Ну, поки що принаймні тут нікого немає…

– А ось тут ти помиляєшся, – усміхнулася бабуся, показуючи головою в інший бік пляжу.

Дівчинка поглянула туди і дійсно побачила жінку. Вона сиділа біля самого краю води, майже не рухаючись. Її силует був тонким і напівпрозорим, мов дух, що коливався на межі видимого світу. Однак не це привернуло увагу Натусі. Жінка була такою гарною, що навіть сама природа, здавалось, зупинилась, аби помилуватися нею. Її риси обличчя були одночасно ніжними і рішучими. Та в кожному русі, навіть в обрисах її постаті, відчувався безмежний смуток — глибока, невимовна туга, яка, здавалося, пронизувала все її існування.

Очі жінки, великі та темні, блищали від сліз, що нестримно котилися по її обличчю. Чарівниці помітили, що вона вдивлялася в темні води озера.

Підійшовши ближче, чарівниці розгледіли в жінці щось від зовсім іншої епохи. Її специфічний одяг був витканий з природних матеріалів — шкіри та хутра, візерунки на ньому нагадували стародавні символи, що зберігалися серед корінних американських племен. Її волосся, розтріпане вітром, закривало частину обличчя, що зберігало риси, які не можна було б сплутати з будь-якими іншими — високі скули, виразний ніс та темно-карі очі.

– Перепрошую, що турбуємо, – мовила до неї лагідно бабуся. – Але ми з онучкою не могли не помітити, що Ви горюєте. Скажіть, будь ласка, чи можемо ми Вам допомогти?

Жінка перестала плакати і поглянула на чарівниць.

– Ви мене бачите… – констатувала вона факт, витираючи з мокрих щік сльози.

– Так, є в нас такі здібності… – скромно підтвердила Натуся, все ще не в змозі відвести очей від прекрасної, хоч і сумної незнайомки.

– То що у Вас сталося? – продовжила Ельвіра.

– Мій коханий загинув колись у цьому озері, – відповіла індіанка. – І оскільки я провела решту свого життя на березі, плачучи та кличучи його, білий пісок, що під вашими ногами, теж почав його кликати. А моя душа не має спокою. Як бачите, навіть природа горює зі мною…

– Ви сказали, що пісок розмовляє? – перепитала Натуся, не вірячи щойно почутому.

– Не стільки розмовляє, як співає, – відповіла та. – Але йому потрібна допомога. Якщо хочеш – можеш спробувати.

– А що для цього потрібно зробити?

– Просто натисни на нього долонею, ось так, – незнайомка поклала руку на пісок і легенько натиснула.

Натуся повторила цей рух і пісок дійсно “заспівав”.

– Оце так дивовижа! – вихопилося у неї.

– А я, мабуть, і собі спробую, – хитро посміхнулася бабуся і присіла біля індіанки. Перед тим, як класти долоні на пісок, вона почала бурмотіти слова заклинання, а потім вже повністю занурила у нього руки. “Спів” став голоснішим, пляж почав світитися дивним голубуватим світлом, яке поступово перейшло на озеро. А звідти з води на берег вийшов напівпрозорий чоловік в індіанському вбранні. 

Він був високий і статний, з гострими рисами обличчя та пронизливим поглядом. Нова знайома одразу ж впізнала у ньому свого втраченого коханого і побігла до нього в обійми. 

– Немає нічого кращого, ніж спостерігати за парою, яка зустрілася після довгої розлуки, – замріяно мовила Натуся, зітхаючи.

– Що є, те є, – не стала заперечувати Ельвіра. – Але не забувай, що ми тут не через “співучі піски”, а через сіру істоту, що бродить цим пляжем.

– Я здається знаю, про що ви, – раптом сказала індіанка, легенько визволившись з обіймів коханого. 

– Ви знаєте, де її знайти?? – оживилися чарівниці.

– Насправді, ніякої сірої істоти не існує, – продовжила та, вже посміхаючись. – Просто колись корінні американці після збору врожаю спалили чорничні болота біля Бет-Гріс, і дим, що котився через затоку, був схожий на сірого звіра. Він іноді з’являється і зникає, але нічого шкідливого у ньому немає, можу вас запевнити!

– Ну, якщо так, то нам тут робити більше нічого, – підсумувала бабуся. – Пора вирушати у нову мандрівку. Б’юся об заклад, що Оріан вже скидає нам нову локацію!

– Зачекай, я лише піску співучого наберу в кишеню, – мовила Натуся. – Оце Фофа здивується!

– На жаль чи на щастя, так він не працює, – відповіла індіанка, усміхаючись. – Пісок “співає” лише на пляжі Бет-Гріс. Візьміть його куди завгодно, і він втратить свій голос.