Розділ 9. Джо без голови (Північна Кароліна)

Цього разу мандри привели чарівниць на стару, напівзабуту станцію Мако в окрузі Брансвік, що в Північній Кароліні — місце, оповите легендами та домислами. 

Нічний вітерець, мов привид, ковзав між деревами, гойдаючи гілки так обережно, ніби боявся їх розбудити. Людей не було — лише кілька старих, покритих іржею потягів стояли на коліях.

– Чому ми тут? – запитала Натуся, озираючись навколо. Тиша була якоюсь занадто гнітючою.

– Як завжди! – посміхнулася бабуся, її очі загадково блиснули в тьмяному світлі ліхтаря. – Наша допомога потрібна ще одному привиду.

Дівчинка уважніше придивилася до станції. Попри її занедбаний вигляд — облущені стіни, заржавілі перила, потемнілі вікна, крізь які давно нічого не було видно — місце здавалося їй живим. І недарма.

За якусь хвилину Натуся побачила, що десь у темряві, серед химерних тіней між коліями, замиготіло слабке, тремтливе світло. Воно то з’являлося, то зникало, наче хтось махав ліхтарем. Його пульсування змушувало серце дівчинки битись частіше, але вона не відводила погляду. Натомість запитала:

– Кому цього разу?

– Колишньому провідникові – Джо Болдвіну. Цей бідолаха буквально втратив свою голову під час зіткнення пасажирського потяга та локомотива тут в Мако, уздовж Вілмінгтонської та Манчестерської залізниці, наприкінці 1800-х років. Кажуть, що він раніше за всіх побачив неминуче зіткнення і навіть сигналізував локомотиву, що наближався, ліхтарем. Та трагедії запобігти так і не вдалося…

– Яка сумна історія! – засмутилася дівчинка.

– Це ще не все, – продовжила Ельвіра. – Голову Джо після аварії так і не знайшли, а тому цей привид тепер ходить по залізничному шляху, підсвітлюючи собі тим самим ліхтарем і шукає цю невіддільну важливу частину свого тіла.

– То Джо у нас – привид без голови?

– Саме так, – зітхнула бабуся. – Тож ми просто зобов’язані йому допомогти.

– О, про вовка промовка! – раптом радо сказала Натуся, показуючи кудись в далечінь. 

І дійсно, чарівниці побачили чоловіка в елегантному костюмі, що виглядав так, ніби належав до іншої епохи. Його темний піджак був акуратно застебнутий, а відполіровані черевики виблискували навіть у тьмяному світлі.

В одній руці він тримав старовинний залізничний ліхтар, а в іншій – палку для сліпих. Все б нічого, та була одна деталь, яка просто приковувала до нього погляд – голови у незнайомця таки не було. 

Дівчинка з бабусею завмерли, спостерігаючи за постаттю. А та повільно наближалася, водячи паличкою по землі, ніби щось шукала. 

– Джо? – крикнула йому Ельвіра. – Джо Болдвін?

В цю мить привид завмер, відчувши присутність гостей. Ліхтар у його руці затремтів, а його тепле жовтувате світло стало яскравішим. Чоловік повернувся в їхній бік, і хоча голови не було, Натуся чітко відчула на собі його невидимий погляд.

– Цікаво, як він нас чує, якщо у нього немає вух? – резонно запитала Натуся.

– От і мені цікаво, – засміялася бабуся. – Рота у нього теж немає, тож говорити він скоріш за все не зможе. Та й очима нас не побачить.

Джо тим часом присів на колію, а його тулуб озирався в усі боки.

– Біднесенький! Так більше продовжуватися не може!  Нумо шукати ту голову! – завзято мовила онучка. – Де ж вона може бути? І чому її за усі ці роки так і не змогли знайти?

– Ну в них не було пошукового заклинання, яке знаю я. Так що перевага у нас все ж є! – оживилася Ельвіра. 

Вона почала бурмотіти чарівні слова, малюючи у повітрі дивні символи, що мерехтіли золотавим світлом. Через декілька хвилин прямо перед нею у повітрі з’явилося п’ять черепів, різної форми та розміру. Вони оберталися навколо своєї осі, ніби вагаючись, а потім опустилися на землю перед чарівницями.

Натуся з цікавістю подивилася на них. Один череп був маленьким і крихким, другий мав високий лоб, третій був трохи сплюснутий, четвертий виглядав занадто масивним, а п’ятий – майже ідеально пропорційним.

Джо, не маючи голови, очевидно не міг сам визначити, який із них належить йому. Ця місія лягла на плечі бабусі та Натусі.

– Так, цього я не очікувала, – зізналася Ельвіра. – Скільки ж тут людей колись загинуло!

– І котрий же з них належить нашому Джо? – задумливо запитала онучка, розглядаючи черепи з усіх боків. – Може, є якийсь спосіб перевірити?

– Можна влаштувати примірку, – запропонувала бабуся.

– Чим я тільки у своєму житті не займалася, але ніколи не допомагала привиду у примірці його голови, – мовила дівчинка.

– Така вже наша професія, дивна, часом невдячна, але коли робиш комусь добро – розумієш, для чого живеш, – лагідно посміхнулася Ельвіра.