Розділ 8. Ніч у музеї (Джорджія)

Чарівниці стояли перед входом у Музей Академії Телфер, що в Саванні, штат Джорджія. Нічний морок огортав старовинну будівлю, а легкий вітерець ледве хитав листя дерев. Оскільки години відвідування вже давно минули, то ворота були зачинені, й здавалось, що в цьому місці мала б панувати абсолютна тиша та спокій. Однак, бабуся з Натусею стали свідками дуже дивної сцени.

Перед музеєм стояли п’ять чоловічих скульптур – граційні, величні, немов застиглі у вічності. Але… насправді вони не були застиглими! Вони РУХАЛИСЯ! І не просто рухалися – вони жваво ЖЕСТИКУЛЮВАЛИ, а точніше – вони СПЕРЕЧАЛИСЯ між собою!

– Ну подивіться на мене! – гордовито говорив один із них, демонструючи рельєфні м’язи. – Ідеальні пропорції! Кожен художник мріяв би зобразити таке довершене тіло!

– Ох, припини! – перебив його інший, який мав вишуканіший вигляд. – Краса – це не лише м’язи! Це грація, це постава, це витончені риси обличчя! Я – справжнє втілення аристократичної елегантності!

– Та годі вам! – втрутився третій, виставляючи вперед руку в експресивному жесті. – Справжнє мистецтво – це емоція! Ви бачили, з якою пристрастю мене виліплено? Кожна деталь передає напругу моменту!

Четвертий, спокійніший і вдумливіший, лише похитав головою, а потім і собі заговорив глибоким голосом:

– А ви всі забули про сенс! Справжня краса – у символізмі. Моя поза, мій вираз обличчя, навіть складки мого одягу – усе це несе прихований зміст!

П’ятий скептично всіх оглянув, склав руки на грудях і буркнув:

– Всі ви просто мармурові самозакохані бовдури! У мистецтві головне – не зовнішня краса, а ідея, що стоїть за твором.

І вони продовжували сперечатися – їхні голоси звучали все гучніше, жести ставали ще експресивнішими. Скульптури напружували м’язи, оберталися один до одного різними боками, намагаючись довести свою правоту.

Натусі від усього побаченого буквально перехопило подих. Вона смикнула бабусю за рукав і прошепотіла:

– Бабусю… Ти теж це бачиш?!

– Бачу, бачу, – хитала головою Ельвіра, спостерігаючи за цим незвичайним видовищем.

– Оце так дивина! – продовжувала онучка. – Ну точно як в одному з наших улюблених фільмів – “Ніч в музеї”!

– І не кажи, – підхопила бабуся. – Але ми тут не заради них. 

– А заради кого ж?

– Одного вередливого швершка, що полюбляє усілякі витівки. Оріан каже, що ця дівчинка-привид настільки відбилася від рук, що може попсувати тут всі експонати!

– А як вона сюди потрапила? – поцікавилася Натуся.

– Разом зі статуєю “Дівчинки-пташки” відомої скульпторки Сільвії Шоу Джадсон. Вона зробила її на честь Грейсі Вотсон, що померла від пневмонії у віці шести років.

– Сумна історія…

– Так, але зараз не час для смутку – потрібно якось пробратися всередину!

– У мене ідея! У нас же в наплічнику ковдра-невидимка!

– Точно! – Ельвіра плеснула долонею себе по лобі. – А я про неї зовсім забула! Діставай!

Чарівниці дістали ковдру, накинули її на себе і піднялися в повітря. Вони легко і без перешкод перелетіли через невисокий паркан та живих скульптур, які все ще дискутували з приводу своєї зовнішності.

– А тепер всередину! – скомандувала тихо бабуся, коли вони приземлилися біля входу. 

Двері легенько прочинилися і чарівниці обережно прошмигнули всередину, намагаючись не видавати жодного звуку. Проте побачене в просторих залах змусило їх завмерти від здивування.

Перед ними розгорталася сцена, яку навряд чи можна було пояснити логікою. Мармурові скульптури, що зазвичай стояли нерухомо, тепер ходили між експонатами, спокійно обговорюючи якісь мистецькі питання. Високий статний чоловік у римській тозі сперечався з античним філософом, махаючи рукою у повітрі. Поруч два лицарі з кам’яними мечами жваво розмірковували, яка епоха військового мистецтва була найкращою.

Але найнеочікуваніше відбувалося з картинами. Герої полотен зійшли зі своїх рам і тепер вільно прогулювалися залою! 

Дами в розкішних сукнях XVIII століття обмахувалися віялами, рятуючись від примарної спеки, поки джентльмени у фраках милувалися їхніми принадами. Трохи далі, просто на полірованому паркеті, майстерно намальовані персонажі влаштували справжній пікнік: розстелили витончені скатерини, викладали на них виноград і сир, а один навіть наливав вино у келихи, які до цього існували лише у фарбах.

Найнеймовірнішим було те, що всі ці “мешканці” музею почувалися абсолютно природно. 

– Оце вже точно “Ніч в музеї”! – захоплено мовила Натуся, розглядаючи ці неймовірні переміщення мармурових та намальованих людей. – Де ж подівся сторож?