Розділ 7. Міст, що плаче (Пенсильванія)

Чарівниці прибули до містечка Нью-Гоуп у Пенсильванії, знову скориставшись магічним порталом. Нічне повітря було прохолодним, а довкола панувала тиша, яку зрідка порушував шелест листя та приглушене сюрчання цвіркунів. Вони прямували узбіччям дороги, і лише поодинокі машини, що зрідка проносилися повз, розрізали морок своїми фарами.

– А що за міст нам потрібен? – поцікавилася Натуся, уважно вдивляючись у темряву. – І чому він “плаче”?

– Ну, плаче не зовсім міст… – тихо почала розповідати Ельвіра, наче не хотіла порушити спокій цього місця. – Насправді, понад сто п’ятдесят років тому тут загинуло немовля. Тож, за свідченнями очевидців, плаче саме воно.

Натуся сповільнила ходу, відчуваючи, як у грудях починає стискатися серце від цієї моторошної історії.

– А де ж у цей час була його мама? – обурилася вона. – Невже не змогла вберегти своє дитя?

– Проблема в тому, що саме жінка, яка дала йому життя, його і забрала…

Дівчинка різко зупинилася й злякано поглянула на бабусю. 

– Та як же… Та що ж це… – запнулася вона. – Яка причина???

Ельвіра сумно зітхнула, а її обличчя на мить затулила тінь смутку.

– Вона зробила це тому, що після того, як її родина дізналася, що вона завагітніла, вони зреклися її, вигнали з дому й не хотіли мати нічого спільного ані з нею, ані з її малям. Без підтримки, без даху над головою, зневірена й сповнена відчаю, вона не бачила іншого виходу… Тож після пологів вона попрямувала до мосту і…

Ельвіра зупинилася, ніби їй самій було важко вимовити наступні слова. Натуся відчула це.

– І що? – ледве чутно спитала вона.

– Вона кинула немовля у воду… і спостерігала, як його маленьке тільце поглинає холодна річка… – Ельвіра на мить замовкла, і, перевівши подих, продовжила: – А коли усвідомила, що накоїла, її охопило таке нестерпне горе, що вона більше не змогла жити…

– Вона… – Натусі було страшно продовжувати.

Ельвіра повільно кивнула:

– Так, через кілька днів її знайшли біля того ж мосту… Без ознак життя…

Натуся зітхнула.

– І з того часу на цьому місці чутно плач… – додала бабуся після паузи. – Саме тому ми тут.

Вдалині почали ледь виднітися обриси старого мосту. Ліхтарі, встановлені вздовж дороги, ледь жевріли, кидаючи на мокрий асфальт тьмяні, розмиті плями світла.

Раптом нічну тишу прорізав крик – розпачливий, наповнений страхом і відчаєм. Чарівниці одразу поспішили на допомогу. Бігти довелося недовго – всього кілька десятків метрів за поворот, де перед ними постала по-справжньому моторошна картина.

Посеред мосту просто на проїжджій частині стояла машина – невеликий сріблястий седан. Фари автомобіля пробивалися крізь густий туман, що огортав міст, але навіть їхнє світло не могло повністю розсіяти сутінкову імлу.

Біля машини стояла молода дівчина – її довге, розпатлане волосся спадало на плечі, а обличчя було блідим від жаху. Вона нажахано дивилася то вперед, то вгору, затуливши рот рукою, ніби боялася знову закричати. Її руки тремтіли, а очі, широко розкриті від страху, блищали в світлі фар. І було через що.

Просто над дахом машини було помітно чиїсь ноги – тендітні, босі, злегка закутані в довгу, старомодну сукню.

Але найстрашнішим було інше – на капоті машини лежало маленьке немовля. Напівпрозоре, як і ті ноги вгорі, воно згорнулося в крихітний клубочок, тремтячи від холоду чи страху. Його тендітні ручки судомно ворушилися, а з маленьких уст виривався тихий, але проникливий плач, який розносився нічною тишею.

– Матінко рідна, – сплеснула руками бабуся і побігла до дівчини. – Натусю, не підходь близько! – скомандувала вона, обернувшись до онучки.

Дівчина здригнулася, почувши людські голоси, а потім побігла назустріч Ельвірі.

– Ви… Я… То… Ви теж це бачите??? – белькотіла, заїкаючись, вона, з усіх сил намагаючись не панікувати.

– Бачу, бачу, – намагалася заспокоїти незнайомку бабуся. – Біжіть до моєї онучки. Вона стоїть перед мостом. Там безпечніше.

– Не наближайся, стара! – раптом почулося десь згори, і від цього голосу всім присутнім стало не по собі. – Не смій чіпати мою дитину!

Ельвіра миттєво підняла голову, і її очі зустріли холодний, зловісний погляд жінки-привида, що зависла над дахом машини. Її обличчя було спотворене відчаєм, а руки – простягнуті в бік немовляти.

Не складно було здогадатися, що це була та сама молода мати, яка багато років тому скоїла на цьому мосту два злочини – один проти своєї дитини, а інший – проти самої себе. Її обличчя не змінювалося, лишалось замкнутим у вічному стані страждання і каяття. І в цьому відображенні болю та жалю було щось незбагненно страшне.