Розділ 6. Людина, що зникає (Іллінойс)

– Ось ми й в Єгипті! – весело повідомила бабуся онучці, щойно вони ступили на землю після виходу з магічного порталу.

– Єгипті? Я думала, ми Сполученими Штатами мандруємо! – здивовано вигукнула Натуся, швидко озираючись довкола. Надворі було темно, а замість пісків та пірамід її оточували звичайні міські вулиці. Дорога, вимощена асфальтом, автомобілі, магазини – все виглядало надто буденно для древньої країни фараонів.

– І де ж славнозвісні піраміди? – запитала вона, спантеличено піднявши брови.

– Ми все ще в Америці, – запевнила Ельвіра, посміхаючись. – Єгипет – це місто в штаті Іллінойс.

– А, ну тоді гаразд, – з полегшенням зітхнула Натуся. – А то я вже подумала, що ми щось переплутали!

Вони рушили вперед і незабаром підійшли до автобусної зупинки, на якій сидів сивочолий чоловік. Він тримав у руках газету, сторінки якої тихо шурхотіли під поривами вітру. 

Одягнений незнайомець був напрочуд елегантно: класичний темний костюм з бездоганно випрасуваною сорочкою, краватка з ледь помітним візерунком, а зверху – світле коротке пальто, що підкреслювало його інтелігентність. 

Цікаво, що Натуся не звернула на нього жодної уваги, а от бабуся потайки спостерігала за ним. Хоча і не поспішала ділитися з онучкою своїми спостереженнями. Через декілька хвилин до зупинки підійшов автобус і чарівниці зайшли всередину. Чоловік теж заспішив до входу, а потім сів неподалік на вільному місці. 

– Бабусю, ти забула мені розповісти, чому ми тут! – мовила дівчинка, щойно вони рушили.

– Ми тут через нього, – прошепотіла Ельвіра, киваючи головою в бік незнайомця.

– А що у ньому такого дивного? – Натусі, як і раніше, не вдавалося розгледіти нічого екстраординарного. 

Замість відповіді бабуся просто зробила легкий знак рукою – дивитися уважно. Онучка лише злегка знизала плечима, розглядаючи чоловіка, що вже не читав газету, а пильно вдивлявся у вікно. Його погляд тепер був якимось занадто стурбованим.

Тим часом автобус повільно під’їхав до мосту. Всього на мить світло відбилося в лінзах окулярів чоловіка, що сидів неподалік, і саме в цей момент сталося щось неймовірне.

Щойно автобус почав перетинати міст, як чоловік… зник. Безшумно, без будь-якого руху чи натяку на прощання. Його місце залишилося абсолютно порожнім, наче він ніколи там і не сидів. 

Натуся інстинктивно озирнулася навколо, чекаючи хоча б якоїсь реакції інших пасажирів, але ніхто, здається, нічого не помітив. Одні задумливо дивилися у вікно, інші були занурені у свої мобільні телефони. Їх не турбували ані містичні події, що відбувалися поруч, ані те, що одна людина просто… зникла у повітрі.

– Що? Коли? Як це? – Наталя здивовано відкрила рота, але слів їй бракувало. Її мозок відмовлявся сприймати побачене.

Бабуся ж лише задумливо кивнула:

– Нашого нового знайомого тут називають Людиною, Що Зникає. Він давно помер на тій самій автобусній зупинці, де ми щойно були, однак, продовжує сідати в автобус і нині. І щойно перетинає цей ось міст – зникає.

– Чого ж він і досі там? Чому застряг у нашому вимірі? – не вгамовувалася дівчинка, її голос був схвильованим, а в голові роїлися тисячі запитань.

– Це нам і слід з’ясувати, – відповіла бабуся спокійним, але рішучим тоном. 

Вони зійшли на наступній зупинці, піднялися у повітря і вже через кілька хвилин знову повернулися до точки відправлення. Все той же сивочолий незнайомець з відстороненим поглядом самотньо сидів на лавці та збирався відкрити свою газету. 

– Перепрошую, шановний, – мовила приязно Ельвіра, намагаючись не злякати незнайомця. – Можна поцікавитися, куди Ви прямуєте?

Чоловік ніби щойно прийшов до тями. Він кліпнув очима, повільно перевів погляд із газети на двох незнайомок. Його обличчя відбивало сум’яття.

– Я… – голос його був трохи хрипким. – Я прямую до лікарні… Моя дружина… Вона дуже хвора… Мені зателефонували, сказали приїхати… Але… – він запнувся, здавалося, щось не складалося в його думках. – Але я ніби застряг тут…

Його брови злегка зсунулися, і в очах з’явилася тінь смутку.

– Розумію… – співчутливо сказала бабуся й обережно сіла поруч. Вона відчувала, що кожне її слово має бути м’яким і обережним.

– А як звуть Вашу дружину? – раптом запитала Натуся, нахиляючись трохи ближче.

– Моніка, її звуть Моніка… – відповів чоловік, явно хвилюючись. Його пальці зім’яли край газети, а очі забігали, ніби шукаючи підтвердження своїх слів.

– А прізвище? Дата і місце народження?

Збентежений старенький все ще насторожено поглядав на дивних нових знайомих, але зрештою сказав і цю інформацію, хоч у голосі його з’явилася тінь сумніву.