Розділ 5. Корабель-привид (Нью-Йорк)

До Нью-Йорка чарівниці вирішили добиратися через начаклований бабусею портал. Часу така подорож зайняла набагато менше, ніж перельоти. Та й добряче економила енергію для боротьби з різноманітним злом, яким на Геловін просто кишіли Сполучені Штати.

Біля річки Гудзон, де сьогодні вже бачили корабель-привид, було прохолодно. Осінній вітер пронизував наскрізь, а густий туман, що стелився низько над поверхнею річки, окутував білою вологою ковдрою все навколо, спотворюючи обриси дерев і старих ліхтарів вздовж набережної. Було складно щось розгледіти далі, ніж на кілька метрів.

Стоячи на березі, Натуся притиснула руки до грудей, намагаючись зігрітися. 

– А інформація точна? – перепитала вона бабусі. – Він дійсно існує? Чи це чергова казочка для туристів? 

Замість відповіді бабуся показала кудись у бік. Дівчинка повернула голову – перед нею з-за густої пелени виринув той самий корабель-привид. У темноті ночі він виглядав жахливо й загадково. Його високі щогли поросли густим мохом, а вітрила, які колись були білими та розкішними, зараз більше нагадували павутину, яка шматками звисала з них. 

Весь корабель був вкритий щільними водоростями, які повільно колихалися на поверхні води, немов живі створіння. Старі, потріскані дерев’яні дошки час від часу видавали скрегіт, наче корабель намагався продовжити свій похмурий шлях крізь час. 

Раптом чарівниці почули чіткий, впевнений баритон. Це був голос капітана, який віддавав різкі, владні накази своїй команді. Лункі слова відбивалися від вологих дощок палуби і розчинялися в тумані, змішуючись із тихим скрипом снастей.

Чарівниці прислухалися і майже одразу зрозуміли, що привид говорив голландською. Це їх не здивувало, адже вони обожнювали вивчати іноземні мови і не раз читали морські легенди про зниклі голландські судна. Дівчата впізнали знайомі фрази: капітан наказував підняти вітрила, змінити курс, приготуватися до бурі. Та буря вже давно стихла, річка була спокійною, а корабель стояв на місці.

– Вони небезпечні, як вважаєш? – прошепотіла Натуся, показуючи на напівпрозорий екіпаж, який вже почав з’являтися на палубі.

– Дізнаємось лише тоді, коли підійдемо ближче, – відповіла бабуся. Однак, налаштована вона була серйозно. Хтозна, що то за морські привиди?! Вони могли виявитися ще й піратами, агресивними та жорстокими. А від таких чекай біди!

Чарівниці наблизилися до корабля, що вже причалив до берега, хоч жоден якір не порушив дзеркальної поверхні води. Туман, який клубочився навколо судна, раптом почав розступатися, а на палубі вималювалася висока, статна постать капітана.

Чоловік дійсно приковував до себе погляд. Він випромінював силу, упевненість і непохитну волю, властиву лише справжнім завойовникам морів. Акуратно підстрижена борода, що надавала йому аристократичного вигляду, ідеально пасувала до вишуканого вбрання: темного камзола з золотими гудзиками. 

– Добрий вечір, капітане, – ввічливо звернулася до нього бабуся голландською. 

– Вечір добрий. З ким маю честь говорити? – чемно відповів капітан, уважно розглядаючи незнайомок своїм проникливим поглядом. Його голос звучав впевнено й мелодійно, немов далекий спогад про славні дні, коли він ще був живою людиною.

– Мене звуть Ельвіра, а це моя онука Наталія, – представилася бабуся, спокійно, але з цікавістю вдивляючись у капітана.

– Приємно, приємно… – привид усміхнувся ледве помітною, майже невловимою посмішкою, що на мить розгладила суворі риси його обличчя.

– Чи можу я Вас запитати про причину Вашого візиту до Нью-Йорка? – обережно поцікавилася бабуся, не відводячи очей від загадкового чоловіка.

Капітан коротко зітхнув і кивнув, схрестивши руки на грудях.

– Ми завжди причалюємо до берегів, щоб попередити населення, а особливо моряків, про наближення шторму, – його голос став серйозним. – Ми не хочемо, щоб інші судна повторили нашу долю.

Натуся не змогла втриматися від запитання:

– А що ж сталося з вашим кораблем, якщо це не таємниця?

Капітан трохи опустив голову, а його посмішка стала сумною.

– Та ні, зовсім це не таємниця, – тихо мовив він, поглядом ковзаючи по хвилях, що ледве торкалися борту його корабля. – Наше судно розбилося об скелі через необережність моєї команди. 

Капітан зітхнув, а потім продовжив:

– Ніч була темною, вітер гнав нас уперед, а хвилі були такими високими, що ми не одразу помітили мілину. Коли ж зрозуміли небезпеку – було запізно. Гострі скелі пошкодили судно, і море безжально забрало його разом зі мною та моїм екіпажем у свої глибини.

Він замовк, даючи співрозмовницям час осмислити його слова.

– Тож тепер ми вбачаємо своєю місією попередження інших моряків про можливі небезпеки, що їх чекають на водних просторах, – голос привида, сповнений гіркоти, злився з шумом прибою, а вітер, що гуляв між щоглами корабля-привида, наче підспівував його сумній розповіді.