Розділ 4. Дивний будинок і ще дивніший маяк (Флорида)

Дивний геловінський вечір, як і обіцяв Оріан, навіть не думав закінчуватися. Цього разу шлях чарівниць пролягав до сонячного штату Америки – Флориди. Але замість пляжного раю та туристичних місць, їх зустрічала інша, таємнича сторона цього краю. Вони прямували до одного з найвідоміших місць, оповитого легендами й загадками – Пенсакольського маяка.

Він височів на березі, темний і могутній, неначе безмовний страж, що вже два століття пильно вдивлявся в бурхливі води Мексиканської затоки. 

Як стверджував Старійшина, там проживало понад вісім привидів, а може й більше… І хоч маяк вже давно слугував музеєм, однак, і працівники, і відвідувачі жалілися на дивні звуки. Та ще й плями крові з’являлися час від часу у різних місцях. З цим потрібно було розбиратися.

– Перш ніж піти до маяка, може хоч десь трішки перепочинемо? – запропонувала Натуся. – Я дуже голодна та й виснажена. 

– Хіба що на кілька годинок, – погодилася бабуся, яка теж відчувала неймовірну втому. – Не хочеться засмучувати Кроноса нашою бездіяльністю. Він лише для нас цей день подовжує.

Неподалік чарівниці побачили невеликий готель у вікторіанському стилі. Його силует чітко вимальовувався на тлі місячного неба, а мерехтливі вогники ліхтарів кидали довгі тіні на потріскану бруківку.

Фасад будівлі виглядав старовинним – важкі дубові двері з латунними ручками, високі вікна з фіранками. А ще при вході висіла стара вивіска, яка рипіла від поривів вітру.  

Усередині панувала дивна тиша. Слабке світло старовинних канделябрів ледь розганяло темряву, змушуючи тіні танцювати по стінах. Годинник у холі тихо цокав, хоча його стрілки, здавалося, не рухалися.

За стійкою реєстрації на них чекала невисока жіночка з великими круглими окулярами на переніссі, які робили її схожою на сову.

– Добрий вечір, чим можу допомогти? – звернулася вона ввічливо до гостей.

– Нам потрібна кімната на кілька годин, – відповіла бабуся, привітно посміхаючись.

– Без питань, у нас якраз звільнилася одна, – мовила жінка, переглядаючи папери.

– І повечеряти було б добре, – Натуся принюхалася. – Ви посмажили яйця та бекон? Думала, що таке у Сполучених Штатах лише на сніданок готують.

– Перепрошую, але ми не подаємо вечері. Наша кухарка приходить лише зранку.

Чарівниці переглянулися. Запах їжі дійсно був відчутним, але вони вирішили проігнорувати свої відчуття. Жінка тим часом продовжувала:

– Ваша кімната на другому поверсі. Перші двері ліворуч. Вас провести?

– Ні, ні, це не обов’язково, – заперечила бабуся. – Ми самі знайдемо.

Взявши ключ, чарівниці повільно піднялися по старовинних дерев’яних сходах, які мелодійно рипіли під кожним їхнім кроком. Ліхтарі, прикріплені до стін, відкидали м’яке золотаве світло, проте темрява все одно ховалася в кутах, ніби щось невидиме пильнувало кожен їхній рух.

Дійшовши до свого номера, вони вставили ключ у замкову щілину, і двері з легким скрипом прочинилися. Усередині на них чекала світла й затишна кімната. Обстановка була скромною, проте зі смаком: два зручні ліжка з м’якими покривалами, невеликий письмовий стіл біля вікна, на якому стояла стара гасова лампа, і шафа з витонченими різьбленими дверцятами.  

Натуся, не вагаючись ані секунди, радісно стрибнула на одне з ліжок, міцно обійняла м’яку подушку й заплющила очі. Її вії ледь помітно тремтіли, а на губах сяяла втомлена, проте щаслива усмішка.

Ельвіра й собі прилягла, зітхнувши з полегшенням. М’який матрац підлаштувався під її тіло, а приглушене світло настільної лампи створювало ідеальну атмосферу для відпочинку. Вона вже майже поринула в сон, коли раптом почула щось дивне.

Спочатку їй здалося, що це лише вітер колише фіранки або здалеку долинають звуки з вулиці. Але згодом стало очевидно: зі стіни ледь чутно лунала музика. Це була витончена класична мелодія, що нагадувала старовинний вальс. Спершу вона звучала тихо, проте з кожною секундою набирала гучності.

Натуся розплющила очі й незадоволено пробурмотіла: 

– Схоже, наші сусіди – справжні поціновувачі Моцарта. Але чого ж так голосно?

– Можливо, вони літні люди і недочувають? – припустила бабуся. 

– Сподіваюся, це ненадовго! Тільки сон пішов!

І дійсно, через кілька хвилин музика обірвалася, немов її хтось вимкнув одним різким рухом. Запанувала напружена тиша, але лише на мить. Потім, наче з глибини кімнати, почулося легке хихотіння.

– Щось не дуже на літніх людей схоже, – Натусине терпіння добігало кінця, як, між іншим, і бажання подрімати.

– Я зараз піду з ними поговорю, – мовила Ельвіра, піднімаючись з ліжка. – Має ж бути якийсь елементарний етикет. Вони тут не одні.

Бабуся вийшла з кімнати у хол та постукала у двері. Дитячий сміх раптом зник, але ніхто не спішив їй відчиняти. Чарівниця помітила, що сусідня кімната не була повністю зачинена, а тому взялася за ручку і прочинила двері. На диво, у кімнаті нікого не було. Навіть слідів перебування когось у цьому готельному номері не спостерігалося.

“Дуже дивно,” – мовила сама до себе бабуся, але Натусі нічого розповідати не стала. Лише мовила, що їм вже час йти до маяка, що вони і зробили.