Розділ 3. Чорноокі діти (Техас)

У містечку Амарилло, що у штаті Техас, всі активно готувалися до вечірньої забави на Геловін - “Ласощі чи капощі!”. Дорослі насипали у великі миски цукерки, а діти одягали вигадливі костюми різноманітних казкових персонажів та монстрів, в надії вразити своєю винахідливістю та зібрати найбільший кошик з солодощами.

На центральній площі містечка місцеві жителі встановили лабіринт із тюків сіна, а трохи далі розташували сцену для виступів місцевих музикантів. 

Бабуся з Натусею мимоволі перейнялися святковою атмосферою, одягнувшись у двох відьмочок та тримаючи в руках помаранчеві кошики. Однак, розслаблятися було ніколи. Зараз вони ходили вуличками міста у пошуках дивних паранормальних істот, схожих на дітей віком від 6 до 16 років з блідою шкірою та чорними очима.

За свідченнями деяких очевидців, ці “дітки” оббивали пороги будинків та просилися всередину. 

– І хто ж таких впускатиме до себе? – мовила Натуся, почувши бабусині перекази про цих істот. – Чорні очі повинні ж відлякувати, чи не так?

– Воно то так, дитино, – погодилася Ельвіра. – Та це ж не звичайний день. Це Геловін. Костюми з кожним роком стають все вигадливішими, а чорними лінзами в очах вже нікого не здивуєш.

– Маєш рацію… Але як же нам тоді їх виявити серед цього різнобарвного натовпу?

Натуся показала на маленькі зграйки дітей, що виходили з будинків та весело чимчикували по вулиці. 

Кого там лише не було. І маленькі відьмочки з гостроносими капелюхами. І кумедні привиди у білих простирадлах з дірками для очей. І скелети з розмальованими личками. І вовкулаки зі скуйовдженим волоссям. І вампіри з біленькими пластиковими іклами у чорних плащах.

Раптом Натуся помітила неподалік дивну картину. Біля одного з будинків стояло трійко хлопчиків, років десяти-дванадцяти. Навіть у світлі місяця їхня шкіра була підозріло блідою, а рухи – занадто повільними, ніби в уповільненій зйомці. На відміну від інших дітей, які жваво випрошували у господарів цукерки, цим, здавалося, було не до ласощів. Натомість вони щось говорили жіночці, яка не зводила з них очей та здавалася відстороненою.

– Бабусю, поглянь туди! – знервовано мовила Натуся, показуючи рукою на дивних хлопчиків та їхню співрозмовницю.

Ельвіра подивилася у той бік, а потім одразу ж схопила онучку за руку і вони разом, непомітно для інших, почали прокрадатися за будинок, де відбувалася розмова. 

– Тому Ви повинні впустити нас всередину, – почувся монотонний голос одного з візитерів.

– Так… Добре… Я розумію… – відповідала їм, ніби уві сні, жінка. – Заходьте…

– Стояти! – раптом вигукнула бабуся і вибігла зі свого сховку. Діти від несподіванки здригнулися і повернулися на голос. Натусі стало моторошно, щойно вона побачила їх ближче.

Обличчя хлопчаків, воскові й неприродно гладкі, не відбивали світла ліхтарів, а тьмяні чорні зіниці здавалися бездонними дірами, що затягували в себе все навкруги.

Їхні губи ледь ворушилися, але з них не виривалося жодного звуку. Натомість у голові Натусі лунав чужий голос — глибокий, позбавлений емоцій, що повторював її ім’я, з кожною миттю звучачи все ближче. Уся вулиця, гамір дітей, що святкували Геловін, навіть далекий світлофор — усе поступово зникало, розчиняючись у мороці цих бездонних очей. Дівчинку огорнув дивний спокій. Вона була тут, і водночас, не була.

– Відвернися! – почувся десь зовсім поруч різкий командний голос бабусі. – Чуєш, не дивися їм в очі!

Натуся вийшла з цього своєрідного трансу і змусила себе зусиллям волі перевести погляд від хлопчиків на їхню жертву, яка вже відчинила їм двері, щоб запросити всередину. 

Ельвіра ж часу не гаяла. Вона зосередилася, стискаючи в руках амулет із місячного каменю, і почала шепотіти одне й те саме заклинання, повторюючи його з кожним разом все гучніше.

Чорноокі діти завмерли, їхні обличчя залишалися беземоційними, але здавалося, що невидима сила відтягувала їх назад, змушувала розчинятися у темряві, з якої вони прийшли. Їхні силуети почали тьмяніти, перетворюючись на тіні, які швидко танули в нічній пітьмі. Останнє, що почула Натуся, був ледь чутний шепіт, що лунав водночас звідусіль і зсередини її власної свідомості:

— Ми повернемося…

І ось, за кілька хвилин усе стихло. Темрява більше не рухалася, холодне відчуття страху поступово відступило. Чарівниці залишилися наодинці з жінкою, яка безпорадно стояла на ґанку з відчиненими дверима, і здивовано роздивлялася навколо. В її очах була розгубленість, і, здається, вона нічого не пам’ятала.

— Що... що сталося? — прошепотіла вона тремтячим голосом, притискаючи руку до грудей.

Ельвіра з онучкою перезирнулися, не знаючи, що відповісти.

– Ласощі чи капощі! – знайшлася першою Натуся. Вона жваво підскочила до жінки та протягнула до неї свій кошик для цукерок.