Епілог

Ельвіра відчула, що вона вдома ще до того, як розплющила очі. Теплий, знайомий запах сухих трав приємно лоскотав ніс, а тепло руки коханого остаточно повернуло її в реальність. За вікном жеврів світанок. Чарівниця повільно підвелася на лікті.

– Нарешті, – мовив Річард, обіймаючи дружину. 

Він виглядав втомленим, але в його очах була та сама тепла усмішка, яку вона знала вже багато років. Ельвіра кілька секунд мовчки дивилася на нього, ніби перевіряючи, чи це справді реальність.

– Я таки повернулася… – тихо мовила вона.

Річард кивнув.

Ельвіра заплющила очі й повільно видихнула, а потім різко підскочила на ноги.

– Натуся…?

На мить у кімнаті стало тихо. Потім Річард усміхнувся трохи ширше.

– Вона жива, кохана!

– Справді?!

– Так, – м’яко сказав він, торкнувшись її плеча, поки вони йшли коридором до кімнати онучки. – Коли ми витягли її з книги, вона була майже на межі, – продовжив Річард. – Але Старійшини зробили те, що вміють найкраще.

Ельвіра важко видихнула. Її дитина жива, і це зараз було найголовніше.

– А ще нам допомогла одна дуже завзята медсестра, – продовжив Річард.

Маленька руда білочка вистрибнула на стіл і гордо підняла хвіст.

– Фофа… – усміхнулася Ельвіра, приймаючи домашню тваринку в обійми.

– Вона майже не відходила від Натусі, – продовжував чоловік. – Відпоювала її твоїми настоянками. І сварила всіх, хто намагався наблизитися без дозволу.

Ельвіра посміхнулася. Коли вони підійшли до прочинених дверей кімнати Натусі, Фофа приклала пухнастого пальчика до губ, попереджаючи, що дівчинка відпочиває. Бабуся кивнула, а потім легенько штовхнула двері. 

Натуся лежала на ліжку біля вікна. Її обличчя було бліде, але вже не таке безкровне, як тоді на полі. Волосся розсипалося по подушці, а поруч на тумбочці стояло кілька знайомих флаконів з настоянками. Дівчинка спала. Її груди повільно й рівно підіймалися. Ельвіра тихо підійшла ближче і сіла на край ліжка. На мить вона просто дивилася на онучку, а потім обережно взяла її за руку.

– Ну що ж… – тихо прошепотіла вона. – Ти знову мене налякала, дитино.

Натуся трохи ворухнулася і ледь помітно усміхнулася крізь сон. Ельвіра витерла зі щоки підступну сльозу й тихо підвелася.

З того дня минуло кілька тижнів. Сили поступово поверталися до Натусі. Спершу вона лише сиділа біля вікна, потім почала ходити кімнатою, а згодом уже сміялася разом із Фофою, яка без кінця приносила їй горіхи.

Одного ранку Річард покликав їх у ванну кімнату. Пральна машинка вже світилася.

Натуся здивовано підняла брови.

— У нас що багато брудних речей накопичилося? Чи ми кудись подорожуватимемо?

Річард усміхнувся.

— Обійдемося сьогодні без прання! – весело підморгнув він дівчинці й витягнув з-за спини вже до болю знайому книгу. Стара обкладинка виглядала тихою й безневинною, але всі троє знали, що ховалося всередині.

— То куди мандруємо? — запитала Натуся, зрозумівши все без слів. Треба було позбутися небезпечної збірки дивних казок.

— До місця, де все почалося, – тільки й сказав він.

Один поворот  ручки – і за кілька хвилин усі троє стояли на площі невеликого міста, під назвою Ханау. Саме тут, у ландграфстві Гессен-Кассель, колись народилися і почали збирати народні казки два брати — Якоб і Вільгельм Грімми. Тут і з’явилася їхня перша збірка казок.

Пройшовши кількома тихими вуличками, трійка мандрівників повільно рушила до околиці міста. Старі фахверкові будинки з темними дерев’яними балками стояли щільно один до одного, а їхні черепичні дахи теплим червоним кольором світилися у вечірньому сонці. З відкритих вікон долинав запах свіжої випічки, десь неподалік дзвонила маленька церква, а на бруківці відлунювали кроки перехожих.

Натуся час від часу озиралася навколо, намагаючись запам’ятати кожну деталь цього спокійного місця. Після всіх пригод у казках справжнє місто здавалося дивовижно тихим і мирним.

Вони звернули на вузьку доріжку, що поволі вела до околиці. Кам’яна бруківка змінилася м’якою ґрунтовою стежкою, а будинки поступово залишилися позаду. Попереду розкинулися зелені луки, крізь які вився вузький шлях, і вже за кількасот кроків починався старий ліс.

Його дерева стояли густо й високо, ніби сторожі, що бачили багато століть. Вітер тихо шумів у кронах, а сонячні промені пробивалися крізь листя золотими плямами на землі. Ельвіра на мить зупинилася, вдивляючись у темнувату глибину лісу.

— Саме такі місця і породжують моторошні казки, — тихо сказала вона.

Річард кивнув, а Натуся мовчки ступила вперед, і вони разом рушили під тінь старих дерев. Йшли мовчки, поки не вийшли на галявину, посеред якої стояв великий дуб. Річард викопав яму біля коріння, а Ельвіра мовчки поклала загорнуту у сірий цупкий папір книгу всередину.

Всі дивилися на неї так, ніби запам’ятовували, адже розуміли, що бачать її востаннє.