Розділ 52. Лисиця і гуси. Фінал

Остання сторінка перегорталася повільно, і світ збирався наново. З’явилося поле, покрите високою жовтуватою травою. За ним стояв старий млин, чиї крила повільно скрипіли на вітрі. Дорога тягнулася через пагорби, гублячись у сірому тумані.

Ельвіра стояла посеред поля. Цього разу вона одразу зрозуміла, ким стала. Її руки вкривало біле пір’я. Крила важко лежали вздовж боків. Вона була великою білою гускою – однією з тих, про яких розповідала остання казка.

– Отже… – тихо пробурмотіла вона. – “Лисиця і гуси”.

Вона підняла голову. Навколо паслися гуси. Багато гусей, таких же, як вона. Вони безтурботно щипали траву, тихо ґелґотіли й не підозрювали, що казка вже майже закінчилася.

Ельвіра повільно обвела їх поглядом.

– Пробачте, – тихо сказала вона. – Сьогодні вам доведеться зіграти трохи іншу роль.

З боку дороги почувся знайомий голос.

– Я знав, що ти тут.

Ельвіра не озирнулася.

– Довго ж ти йшов, Біломире.

Трава розступилася. З неї вийшла лисиця. Її руде хутро було неприродньо настовбурчене, а очі – темними, розумними й холодними. Вона рухалася легко, майже беззвучно.

Та щойно їхні погляди зустрілися, лисиця усміхнулася.

– Остання казка, – сказав Біломир. – Я відчуваю, як книга стискається.

Він обійшов її колом.

– І знаєш, що найкумедніше? – продовжив він. – У цій історії гуси завжди програють.

Ельвіра нарешті повернула голову.

– Не сьогодні.

Лисиця тихо засміялася.

– Я читав цю казку десятки разів. Лисиця приходить до гусей, щоб їх з’їсти. Вони просять дозволити їм помолитися перед смертю… – він схилив голову набік. – І моляться так довго, що зрештою приходить пастух і проганяє лисицю.

Він звузив очі.

– Але знаєш, що я зрозумів? Тут немає пастуха. Твій пастушок стікає кров’ю в попередній казочці.

Ельвіра мовчала. Біломир наблизився ще на крок.

– Отже, цього разу… – тихо сказав він, – ніхто тебе не врятує.

Раптом він різко кинувся вперед. І в ту ж мить гуси підняли голови.

– Зараз! – різко вигукнула Ельвіра.

Те, що сталося далі, не було схоже на жодну казку. Все поле раптом ожило. Сотні білих гусей одночасно підняли голови. Їхні довгі шиї витягнулися, очі спалахнули рішучістю. На мить запала дивна, майже урочиста тиша. Та вже в наступну секунду повітря вибухнуло. Крила з шумом розчахнулися, а пір’я закружляло в повітрі. Земля загуркотіла від десятків лап, що одночасно рвонули вперед. 

Гуси не розбіглися. Вони стали одним цілим. Бабусина віра та рішучість порвала канони книги і вона відчула, як в її жилах пульсує магія. Вона була одним цілим з усіма гусьми, а отже могла спрямовувати їх силою власної думки. 

І біла хвиля накотилася на лисицю.

– Що за…?! – гаркнув Біломир, та договорити йому не дали.

Перша гуска врізалася в нього грудьми, друга вчепилася дзьобом у хвіст, третя з силою вдарила крилом по морді. Весь простір заповнився лютим ґелґотом та шурхотом крил. 

Лисиця рикнула й різко клацнула зубами. Один із гусей відлетів убік, але на його місце одразу ж налетіли троє інших. Дзьоби раз по раз били по рудому хутру, щипали за боки, за вуха, за лапи. Біломир крутився на місці, намагаючись вирватися. Його хвіст метлявся, мов батіг. Лапи рвали повітря, розганяючи гусей. Зуби блищали, клацаючи зовсім поруч із білими крилами. Та гуси налягали з усіх боків.

– ГЕТЬ! – ревів Біломир, та його мало хто чув.

Тоді він підскочив і різко перекотився по траві, намагаючись скинути із себе птахів. Декілька гусей відлетіли, але решта знову накрили його білою хвилею. Пір’я летіло в усі боки. Лисиця вирвалася на мить і стрибнула вперед, намагаючись прорватися крізь зграю. Її зуби клацнули біля шиї однієї з гусок – але в ту ж мить інша боляче щипнула її за лапу. 

Біломир зойкнув від люті. Він крутився, гарчав, кусався – та гуси не відступали. Вони тиснули з усіх боків. Їх ставало більше й більше. Їхні крила били, а дзьоби без упину щипали руде хутро, змушуючи лисицю відступати крок за кроком. 

І посеред цього хаосу, серед бурі пір’я, галасу  і розлюченого гарчання, нерухомо стояла Ельвіра. Вона дивилася прямо на свого лютого ворога і чекала потрібної миті.

– Ти думав, що знаєш цю казку, – тихо сказала вона. – Але забув одну річ.

Лисиця люто подивилася на неї.

– Яку?

Ельвіра зробила крок ближче.

– Тут можна молитися скільки завгодно довго.

Вона підняла крила – і гуси раптом зупинилися і почали співати. Та молитва була не простою. Вони виспівували стародавні слова не з казки, а зі світу магії.

Світ довкола них почав тремтіти і Біломир нарешті зрозумів, що коїться. Його очі розширилися від усвідомлення того, що відбувається.

– Ні… – прошипів він. – Ти не можеш…