Розділ 51. Несподіваний гість

Ельвіра опустилася на коліна поруч із Натусею. Трава навколо вже темніла від крові. Золоті пасма волосся дівчинки розсипалися по землі, виблискуючи на сонці, а груди майже не підіймалися.

– Натусю… – тихо покликала бабуся, торкаючись її щоки.

Та шкіра була холодною. В розпачі Ельвіра заплющила очі й стиснула кулаки. Її плечі здригнулися, але вона швидко взяла себе в руки. Плакати було ніколи. Треба було діяти негайно. Але що вона могла зробити тут, у казці? Ще й без магії?

Раптом здалеку долинув гуркіт копит. Бабуся різко підвела голову. З-за пагорба стрімко мчали троє вершників. Коні летіли так швидко, що під їхніми копитами здіймалися хмари пилу. За кілька секунд вони вже були поруч.

Перший вершник різко натягнув поводи і зіскочив на землю.

Ельвіра завмерла.

– Кохана! – він кинувся до неї.

– Річарде…?

Чоловік підбіг і обійняв дружину. А потім опустився на коліна біля Натусі. Він швидко поклав руку на її шию, шукаючи пульс. Його обличчя стало блідим.

– Вона ще жива… – тихо сказав він. – Але у нас мало часу.

Двоє інших вершників тим часом зупинили коней трохи далі, уважно оглядаючи дорогу. Очевидно, це були ті самі Старійшини, які допомагали Річарду керувати книгою.

Річард підвів очі на дружину.

– Ми знайшли спосіб, – швидко сказав він. – Нарешті я можу витягнути вас із книги.

Ельвіра мовчала. Вона глянула на Натусю. Потім – на обрій, де щойно зник Біломир.

– Забери лише її, – тихо сказала вона.

Річард насупився.

– Що?

– Забери Натусю! Врятуй мою дитину! Не гаймо часу.

– Ельвіро, я можу витягнути вас обох!

Вона похитала головою.

– Ні.

Річард підвівся.

– Ти не розумієш. Книга вже майже закривається. Якщо ми зараз...

– Саме тому, – перебила вона.

Її голос був спокійний, але в очах палав холодний вогонь.

– Залишилася лише одна казка.

Річард на мить замовк.

– Я не піду звідси просто так, – продовжила Ельвіра. – Якщо ми зараз втечемо… Біломир теж знайде вихід.

Вона кинула погляд на нерухоме тіло Натусі.

– І все повториться.

Річард починав розуміти, куди веде його кохана.

– Ти хочеш… залишитися.

– Я хочу зробити так, щоб він залишився…

Вітер злегка колихнув її золоте волосся.

– …Назавжди.

Запала тиша. Один із вершників позаду тихо сказав:

– Сторінка скоро перегорнеться…

Річард знову подивився на дружину.

– У тебе є план?

Ледь помітна усмішка торкнулася її губ.

– Здається, є.

Він кілька секунд мовчки дивився на неї. Потім опустився біля Натусі й обережно підняв її на руки. Дівчинка, в образі хлопчика з золотим волоссям, була майже невагома. Він підніс її до коня і дуже обережно поклав перед собою в сідло. Натуся тихо застогнала.

– Тримайся… – прошепотів він і знову глянув на Ельвіру.

– Будь обережна, кохана, – тихо сказав він. – І повертайся додому!

– Я завжди повертаюся, – відповіла вона.

Він кивнув, а потім скочив у сідло. Кінь різко розвернувся і троє вершників помчали дорогою, швидко зникаючи за пагорбом.

Ельвіра залишилася сама. Вітер тихо шелестів травою. Сонце вже хилилося до заходу. Перед нею лежав мертвий дракон, поряд сиділа принцеса, яка не могла зрозуміти, що таке тут зараз відбулося. 

Чарівниця повільно випрямилася. На її обличчі більше не було суму, лише холодна рішучість та бажання помсти.

– Ну що ж, Біломире… – тихо промовила вона.

Повітря навколо стало густішим. Світ знову почав розчинятися, сигналізуючи про перехід до наступної казки.

– Пограємо востаннє, – сказала і зникла.