Розділ 50. Золоті діти

Натуся прийшла до тями першою. Вона лежала на прохолодній траві, а над нею коливалися важкі гілки старого дуба. Сонце пробивалося крізь листя і відбивалося від чогось так яскраво, що дівчинка мимоволі примружилася. Спершу їй здалося, що це просто промінь світла… але ні. Світилося її волосся.

Натуся різко сіла і провела рукою по голові. Пальці ковзнули по густим, м’яким локонам, які сяяли, ніби відлиті з чистого золота.

— Ой… — тихо видихнула вона, далі розглядаючи свій новий образ.

На ній був простий, але добротний мисливський одяг: темно-зелений камзол, шкіряний пояс із ножнами, високі чоботи. На руках проступали м’язи, та й плечі були широкими й дужими. І хоч риси обличчя дівчинки залишалися знайомими, тепер вони належали юному хлопцеві років шістнадцяти — стрункому, високому, з золотим волоссям, що спадало на плечі м’якими хвилями.

— Ну що ж… — почувся поруч знайомий голос. — Схоже, цього разу книга вирішила зробити з нас братів.

Натуся обернулася. За кілька кроків стояв ще один юнак — майже її точна копія. Те саме золоте волосся. Той самий одяг. Різниця була лише в погляді. Очі цього хлопця дивилися спокійно, мудро й трохи іронічно.

— Бабусю? — обережно запитала Натуся.

Юнак усміхнувся.

— А хто ж іще, дитино? Не Біломир, так точно!

Натуся підскочила на ноги.

— А ми з тобою близнюки якісь!

— Саме так, — кивнула Ельвіра, оглядаючи свою нову подобу. — Два золоті брати. Отже, якщо моя пам’ять мене не зраджує, ми потрапили в казку про золотих дітей.

Натуся саме хотіла щось відповісти, коли з боку дороги раптом долинув відчайдушний крик.

— Допоможіть! Хтось… будь ласка!

Чарівниці миттєво переглянулися.

— Почалося, — тихо мовила бабуся.

Вони вибігли з-під дерев і побачили карету, що зупинилася посеред дороги. Кілька солдатів лежали на землі. Одні з них були поранені, інші непритомні. Біля карети стояла дівчина у світлій сукні — очевидно, принцеса. А перед нею здіймалася величезна темна постать Дракона!

Його чорна луска блищала на сонці. Величезні крила повільно розкривалися і складалися, здіймаючи гарячий вітер. З пащі виривався густий дим, а жовті очі дивилися на людей холодно і жадібно, мабуть, передчуваючи майбутній обід.

— Відступіть! — закричала принцеса, помітивши братів. — Ви загинете!

Але Натуся вже вихопила меч.

— Бабусю… — прошепотіла вона. – Це може бути Біломир…

Та лише кивнула у відповідь. І вони кинулися вперед. Дракон заревів. З його пащі вирвався палаючий струмінь вогню. Гаряче повітря обпекло обличчя, але Натуся встигла відскочити вбік і перекотитися по землі.

Ельвіра тим часом метнулася до іншого боку чудовиська.

— Натусю, хвіст! — вигукнула вона.

Дівчинка зрозуміла миттєво. Коли дракон повернув голову до бабусі, Натуся підскочила ззаду і з усієї сили рубонула по хвосту. Меч дзенькнув об луску, але залишив глибоку подряпину. Дракон заревів від болю. Його хвіст рвонувся назад і мало не збив Натусю з ніг.

— Обережно! — крикнула Ельвіра.

Вона підбігла ближче й різко вдарила мечем у місце під крилом, де луска була тоншою. Клинок увійшов глибше і Дракон здійнявся на задні лапи. Вогонь знову вирвався з його пащі, й полум’я прокотилося над землею, спалюючи траву.

Але цього разу Натуся вже була поруч. Вона стрибнула вперед і, зібравши всі сили, встромила меч просто в шию чудовиська між пластинами луски. Дракон захлинувся ревом. Його крила кілька разів судомно вдарили повітря. Потім величезне тіло здригнулося — і впало на землю з глухим ударом. Запала тиша. Дим повільно розвіювався.

Принцеса дивилася на братів із широко розплющеними очима.

— Ви… ви врятували мене!

Натуся важко дихала, витираючи меч об траву.

— Це наша честь, Ваша Величносте! – вигукнула вона, а потім пошепки додала: – Сподіваюся, що з Біломиром нарешті покінчено.

— Я теж на це сподіваюся, — тихо відповіла їй бабуся.

І саме в цю мить за їхніми спинами пролунав повільний, холодний голос:

— Я б на вашому місці так не поспішав із висновками.

Чарівниці різко обернулися. До них наближався вершник у темному військовому плащі. На грудях блищали знаки маршала. Його обличчя було частково приховане каптуром. Але очі… Натуся впізнала б їх де завгодно.

— Біломир… — прошепотіла вона.

Він усміхнувся.

— Вітаю, “золоті діти”.

Маршал зістрибнув з коня і неквапливо підійшов до тіла дракона.

Він обвів поглядом повалену істоту, потім – “братів”.

— Непогана робота, — сказав він. — Шкода тільки…

В його руці щось блиснуло. Чарівниці не встигли й оговтатися, як Біломир рвонувся вперед і з усієї сили встромив клинок у груди Натусі. Дівчинка навіть не встигла скрикнути. Її очі широко розкрилися, а меч випав з рук.