Розділ 48. Гансове щастя

Дорога тягнулася між полями, запилена й тиха. Сонце вже схилялося до обрію, коли по ній повільно йшов молодий наймит із вузликом за плечима. Цим наймитом був Біломир.

Він крокував неквапливо, підштовхуючи ногою камінці, й похмуро дивився вперед. На ньому була проста полотняна сорочка, потертий капелюх і черевики, які вже давно просилися до шевця. Усе було саме так, як у казці “Гансове щастя”.

Але думки його були зовсім не казкові.

– Щось тут не так… – пробурмотів він сам до себе.

Біломир добре пам’ятав, як у попередній історії він мав позбутися ненависних чарівниць. Принаймні тієї малої, яка летіла у гирло вулкану зі швидкістю світла.

– Невже Ельвірі таки вдалося врятувати свою онучку? – тихо сказав він. – Скоріше за все… Бігала вона швидко…

Він на мить зупинився.

– А якщо це так… значить, вони ще живі. І ще й досі у книзі. Інакше і мене б тут не було.

Його очі звузилися.

– Отже, Ельвіра і дівчисько десь тут. Але де саме? В “Гансовому щасті” чи вже в наступній казці?

У цей момент на дорозі з’явився вершник.

– Гей, друже! – гукнув він весело. – Чого пішки йдеш? Маєш якесь добро?

Біломир кивнув, показавши важкий шмат золота, загорнутий у ганчірку.

Вершник одразу засяяв.

– Слухай, а що як поміняємося? Я тобі – коня, а ти мені – золото. Їхатимеш швидко й без турбот!

Біломир подивився на коня, потім на золото.

– Чудова думка, – спокійно сказав він, прекрасно знаючи, що його чекає далі.

Вони обмінялися.

Не минуло й години, як Біломир уже їхав верхи дорогою, коли назустріч йому трапився селянин із коровою.

– Гарний кінь, – сказав той. – Але знаєш… корова – річ корисніша. І молоко дає, і масло.

Біломир слухав його впіввуха. Все відбувалося точно так, як у казці. Кінь змінився на корову. Корова – на свиню. Свиня – на гуску. Гуска – на точильний камінь. Кожен новий подорожній радів угоді так, ніби обдурив простака. А Біломир лише ледь помітно усміхався. Бо думками він був далеко.

Коли в його руках залишився лише важкий камінь, він зупинився біля криниці.

– Кінець книги вже близько, – тихо сказав він.

Він підняв голову й подивився кудись у простір. А потім повільно прокрутив камінь у руках.

– Скільки ще історій? Чотири? Три?

Його усмішка стала холодною.

– Виходить, у мене не так багато часу. Все! Вирішено! Або пан, або пропав! Треба лише вигадати правильну пастку.

І, кинувши камінь у криницю, він рушив далі дорогою, вже обдумуючи план.