Розділ 47. Розумна Гретель та смерть курочки

Чарівниці раптом опинилися на кухні. Тут пахло смаженою цибулею та прянощами.

– Скажи мені, що це не пір’я, – прошепотіла Натуся, обережно піднімаючи крило й розглядаючи себе.

– Це пір’я, – сухо відповіла бабуся. – І якщо мене не зраджує відчуття реальності, то ми ще й яйця відкладати вміємо.

Вони замовкли, подивилися одна на одну і – раптом обидві пирснули сміхом – настільки це було безглуздо.

– Ти бачила себе? – кудахтала Натуся. – У тебе гребінець перекошений!

– А в тебе хвіст стирчить, як мітла, – не вгамовувалася бабуся.

Вони зробили кілька невпевнених кроків по столу, ковзаючи лапами по деревині.

– Ну що ж, – зітхнула Ельвіра, трохи серйознішаючи. – Принаймні поки що Біломир упевнений, що нам не вдалося вижити. Він бачив, як тебе зносить його подихом. Думає, що все скінчено.

– І вперше за довгий час, – додала Натуся, обережно визираючи за край столу, – ми в казці без нього.

– Тсс, не навроч.

Вони озирнулися.

Кухня була великою: мідні каструлі висіли на гачках, ножі блищали на стіні, у печі потріскував вогонь. На столі стояла миска зі спеціями, а поряд – рожно. Курки синхронно перевели погляд на рожно. Й так само одночасно замовкли.

– Не подобається мені все це, – пробурмотіла Натуся. – Ніби для нас все підготовлено…

Ледь встигла договорити, як двері рипнули і до кухні увійшла жінка. У чистому фартуху, з рум’яними щоками й блиском в очах. Вона наспівувала щось веселеньке й витирала руки рушником.

– Ось ви де, красуні, – задоволено мовила вона, підходячи ближче. – Саме вчасно.

– Це ж Гретель, – встигла лише злякано прошепотіти бабуся. – Вона прийшла по нас.

– План втечі? – швидко мовила онучка, відчуваючи, що зараз її серце вискочить з грудей.

– Жодного, – зізналася Ельвіра. – Хоча…

Та вона не встигла договорити, адже Гретель спритно схопила спершу одну, потім другу.

– Гееееей! – заверещала Натуся, намагаючись вирватися.

– Не можна здаватися, дитино! – вигукнула бабуся, розмахуючи крилами. Пір’я полетіло в різні боки.

– Ой, які нервові, – засміялася Гретель, вправно обскубуючи їх. – Але нічого, гостеві сподобається.

– Бабусю, вона серйозно! – пискнула Натуся.

– Я помітила!

За кілька хвилин вони стояли вже майже голі, ображено тремтячи на столі. На них все так же невблаганно дивилося рожно.

Гретель узяла одну з чарівниць за крила.

– Зараз буде гаряче, – весело сказала вона, підводячи ту до шампура.

– Це кінець, – прошепотіла Натуся.

– Ні, – раптом твердо сказала бабуся. – Кінець буде тоді, коли ми перестанемо боротися.

І в ту саму мить, коли металевий прут торкнувся її крила, вона щосили вдарила лапою по мисці зі спеціями. Перець здійнявся в повітря густою хмарою.

– Апчхи! – чхнула Гретель, заплющивши очі.

Натуся скористалася миттю – кинулася вперед й зіскочила зі столу. Бабуся стрибнула слідом. Вони мчали по підлозі, ковзаючи, перечіпаючись, ледь не врізаючись у стіни.

– Вікно! – закричала Натуся.

– Я його бачу!

Гретель уже оговталася.

– Ану стійте, тупі курки! – вигукнула вона, кидаючись навздогін.

Та ті вже з розгону вдарилися в шибку. Скло тріснуло.

– Разом! – крикнула командним тоном бабуся.

І вдруге вони пробили його, вилетівши назовні. Без пір’я бігти було важче й холодніше, але кухня, разом із Гретель, поступово залишалася позаду.

– Ми живі? – видихнула Натуся.

– Поки що так! – відповіла бабуся.

І лише коли чарівниці опинилися за старим тином, обидві зупинилися перевести подих.

– Ну й пригода… – захекано сказала Натуся. – Бабусю, ти уявляєш? Ми – курки!

– У казках і не таке буває, – пробурмотіла бабуся, поправляючи крила. – Головне – щоб нас знову ніхто не посадив на рожно.

Вони рушили далі стежкою і незабаром помітили, що пір’я їхнє відросло, а бабуся з курки перетворилася на півня.

– А це що за дивина? – ошелешено пробурмотіла вона.

– Там таке було у казці про Гретель?

– Та ні, не пам’ятаю такого… – Ельвіра замислилася. – Ні, точно не було. Зате я знаю іншу казку, в якій…

Договорити вона не встигла, адже побачила, як Натуся зупинилася біля чогось блискучого в траві.

– О! Дивись, який гарний горіх! – вигукнула вона.

– Стій! – крикнула бабуся, зрозумівши нарешті, що вони вже в іншій казці й горіха її онучці їсти не можна, але було вже запізно.

Натуся вже проковтнула його – і в ту ж мить застигла, витягнувши шию.