Розділ 46. Як шестеро по всьому світу мандрували

Чарівниці крокували курною дорогою між полями, де вітер гойдав високу траву. Сонце світило просто в спину, а попереду ледь виднівся обрій. Цього разу вони були не самі, а у супроводі ще чотирьох незнайомців.

Натуся мовчала довго, але зрештою не витримала.

— Чому я знову якийсь мужик? — тихо запитала вона, поправляючи ремінь через плече. 

Бабуся усміхнулася кутиком губ, не збавляючи кроку.

— Не мужик, а солдат, дитино, — спокійно відповіла вона, щоб інші не почули. – Того, що ми в казці про шістьох мандрівників. Тут усе починається із солдата, тобто тебе, який іде до короля шукати служби й справедливості. Він збирає довкола себе тих, хто має незвичайні здібності.

Натуся зітхнула.

— Тобто я – одна, у кого їх немає, – сумно констатувала. – От завжди так! А ти, бабусю, яку здібність маєш?

— Я, — бабуся хитро примружилася, — та, що бігає швидше за вітер.

– Вау! Шикарне вміння! То ти як Флеш!

– Як хто? – Ельвіра виглядала збентеженою.

– Та так, супергерой один.

Бабуся знову легенько посміхнулася, вдивляючись удалину.

— То кажеш, що ми йдемо до короля? – запитала дівчинка, продовжуючи розмову.

— Так, до нього.

— І ти думаєш…

— Думаю, — перебила її бабуся тихіше, — що Біломир цього разу сидить на троні. Король у цій казці жадібний, підступний і полюбляє ставити неможливі умови. Дуже в його стилі.

Один із супутників раптом зупинився, примружився й тихо мовив:

— За три дні ходу звідси король уже готує для нас випробування. У дворі ставлять казани. Великі. І багато золота ховають у підземеллі.

Натуся з бабусею перезирнулися. 

— То він знає, що ми йдемо, — прошепотіла Натуся.

За поворотом, стежка обривалася, адже на дорозі лежав  повалений буревієм старезний дуб. З їхньої компанії  вийшов чоловік і, знизавши плечима, без зайвих слів підхопив дерево, ніби суху палицю, й відкинув убік так, що те перелетіло через яр.

— Дорога має бути чистою, — спокійно сказав він.

Чарівниці знову переглянулися. З такими супутниками їм жодний король-Біломир не був страшний!

За кілька годин компанія дійшла до крижаного перевалу. Йти далі було неможливо. Тоді третій чоловік зняв рукавицю й торкнувся льоду. Крижана брила тріснула, утворивши прохід.

— Я б теж хотіла такі здібності мати… – мрійливо мовила Натуся, коли вони йшли поміж гір. Раптом розвідник із гострим зором вигукнув:

— Обвал! Каміння котиться з вершини!

Натуся злякано поглянула туди, де ще секунду тому йшла бабуся, але її там вже не було. Вона ніби розчинилася в повітрі, а за мить стояла далеко попереду, там, де каміння ось-ось мало зруйнувати міст. За кілька секунд вона повернулася, задихана, але усміхнена.

— Мосту більше нічого не загрожує, — сказала вона. — Я трохи змінила траєкторію падіння.

Натуся дивилася на Ельвіру та інших з неприхованим захватом. Команда була сильною та злагодженою. З такими – нічого не страшно. 

–  До речі, а ти що вмієш? Який твій хист? – запитала дівчинка в останнього чоловіка, який ще не мав змоги показати свої здібності. Високий, худорлявий, із уважними очима й легким усміхом, той мовчав майже всю дорогу. Незнайомець повільно повернувся до неї.

— Мій хист? – перепитав. – О, він простий, – і зробив крок ближче.

Замість пояснень чоловік раптом набрав повні легені повітря і дмухнув щосили прямо на Натусю. Повітря стиснулося й ударило в груди так, що земля зникла з-під ніг. Дівчинка полетіла. Дерева, пагорби, річки — усе злилося в один стрімкий потік. Її несло, мов суху билинку. Попереду розкривалася чорна паща кратера. Вулкан дихав жаром, а всередині вирувала лава.

— Натуся! — пролунав крик, що розрізав вітер.

Бабусина постать з’явилася збоку. Вона бігла по повітрю, по камінню, по самому небу — й у стрибку схопила онучку за руку. Вони разом покотилися по схилу, зупинившись за кілька кроків від розпеченої тріщини. Чарівниці мовчали, віддихуючись. А їхні серця готові були вирватися з грудей. Жар вулкана пульсував поруч.

— Я… думала, це кінець, — тихо сказала Натуся.

— Я теж, — зізналася бабуся, обережно поправляючи їй розкуйовджене вітром волосся. — А Біломир хитріший, ніж ми гадали.

— Так і зрозуміла, що то був він, – сердито мовила дівчинка. – По знайомому недоброму блиску в очах. Перед тим, як він мене відправив у вільний політ.

— Тож цього разу він вирішив бути поряд, — підсумувала, замислившись, бабуся. — Серед нас. І нанести удару тоді, коли ми менше за все цього очікували.

Вітер навколо тим часом стихав.

— Обіцяй мені, — серйозно мовила бабуся, дивлячись просто в очі онучці, — відтепер ми сумніватимемося навіть у тих, хто йде з нами. 

— Обіцяю, — тихо відповіла Натуся. — І ти пообіцяй.