Розділ 45. Злодій та його вчитель

У кімнаті було темно. Натуся сиділа на лаві біля вікна з гратами й відчувала, як холод від кам’яної стіни просочується крізь одяг. Її руки були вільні, та ця свобода здавалася умовною — казка тримала міцніше за мотузки.

За столом, перегортаючи сторінки товстого фоліанта, сидів Біломир. Світло від єдиної свічки ледве дотягувалося до стін, залишаючи кути в напівмороку. Чаклун нікуди не поспішав. Він знав, що у цій казці був Учителем, наставником злодія. А одна з його ворогинь – Учнем, якого вже поспішав врятувати батько. Батько! Ха! Ельвіра, звісно ж. Тож треба було чекати. 

Біломир повільно закрив книгу й підвів погляд на чарівницю.

— Знаєш, що мене втомило найбільше? — тихо промовив він, піднімаючись з-за столу. — Те, що я змушений грати за правилами. Усі ці викрадення, випробування, втечі, здогадки, пастки. Завжди безліч формальностей.

Він йшов до Натусі, міряючи кроки і пильно вдивляючись в її очі.

— Я ж, врешті-решт, чаклун! – Біломир витягнув щось з кишені. В його руках щось блиснуло. Навіть у тьмяному мерехтінні свічки дівчинка розгледіла ножа. – І це моя книга, чорт забирай! Я міг би просто покласти край цій історії.

Його рука повільно піднялася над головою Натусі. І в ту ж мить щось невидиме вдарило його в груди. Біломир похитнувся.

— А бодай тебе! — розлютився чаклун. — Книга не дозволяє.

Натуся посміхнулася кінчиками губ, не зводячи погляду зі свого нападника.

– Радій, радій! Не довго ще радіти залишилося! Я знайду спосіб перехитрити власну книгу! І тоді ти зі своєю дорогоцінною бабусею або залишишся тут, або загинеш, так і не дійшовши до кінця.

— Це ми ще побачимо, — тихо сказала дівчинка. – А поки чекаємо на мою бабусю, вчи вже мене того, що знаєш. Раз так у казці написано.

…Ліс за межами міста був густий і мовчазний. Ельвіра крокувала вузькою стежкою, у грубому чоловічому плащі. Сиве волосся було сховане під капелюхом. Вона все намагалася зрозуміти, в якій казці знаходиться, як їй назустріч вийшла жінка.

– Доброго дня Вам, подорожній, – приязно привіталася вона. – Чи це не Ви йдете забирати свого сина? 

– Я… – невпевнено відповіла Ельвіра, поняття не маючи, про що та говорить.

– О, це добре, тож слухайте уважно, – жінка стишила голос, – мій чоловік – хитрий, буде перетворювати хлопця на різних тварин, але я спробую Вам підказати, де хто є!

І тут до бабусі дійшло. Вона була в казці “Злодій та його вчитель”, а отже, їй слід буде вгадати, де він ховатиме Натусю.

– Ви йдіть цією стежкою і не заблукаєте, – продовжувала тим часом співбесідниця, – а я по лісові ягоди і скоро повернуся.

Ельвіра подякувала добрій жінці і почимчикувала далі. 

“Допомога – це звісно добре”, – думала вона дорогою, – але й Біломир не сидітиме склавши рук. Знаючи його, він обов’язково якось спробує мене обдурити. Сподіватися потрібно лише на себе”.

Чарівниця й не помітила, як прийшла до місця призначення. Попереду неї стояв будинок Учителя. Стіни були складені з темного брусу, просмоленого до блиску. Вікна – вузькі й високі – нагадували примружені очі, а за їх склом ледве жевріло світло. Навколо будинку панував дивний порядок: дрова складені рівними рядами, стежка ретельно підметена, навіть город виглядав охайно. Та попри це від оселі віяло дивним холодом.

Учитель зустрів її з награно чемною усмішкою.

– Прийшла за своєю онучкою, Ельвіро? – мовив він, хитро зиркаючи на чарівницю.

— Саме так, — твердо відповіла Ельвіра. – Влаштуєш мені гру у “вгадайки”?

– Щось типу того, – кивнув. – Почнемо?

– А може дружину твою спочатку дочекаємось, пообідаємо, – мовила, примруживши очі, – ці казки так швидко змінюються, що й поїсти нема коли.

– Поїмо після, – просичав Біломир і відчинив вхідні двері. На порозі з’явилися троє молодиків, схожих як дві краплі води, ще й одягнених точнісінько так само. Жодної різниці, на перший погляд, між ними не було.

Ельвіра не поспішала. Вона проходила повз них і                                              вдивлялася в кожного. Один кліпав занадто часто. Другий тримав руки занадто рівно. А третій… ледве помітно нахилив голову — так, як Натуся завжди робила, коли нервувала.

— Оцей, — спокійно сказала вона, показуючи головою на третього хлопця. Біломир примружився.

— Ти впевнена? – перепитав.

— Бабуся завжди знає.

Чаклун зрозумів, що й цього разу пастка не спрацювала. І на що він сподівався? 

Двоє інших юнаків одразу ж розчинилися у повітрі, а Натуся побігла в обійми найріднішої людини.

– За законами жанру, ти повинен нас відпустити, – мовила Ельвіра, повертаючись до свого ворога.

– Так, так, звісно…

Та Біломир і не збирався відпускати їх. Його постать раптом зникла — і замість нього з кущів вистрибнув вовк. Його зуби блиснули, а з пащі вирвалося моторошне завивання.

— Бабусю, ховайся! — вигукнула Натуся і стрибнула вперед.