Розділ 44. Дванадцятеро мисливців

Чарівниці відкрили очі й побачили, що стоять на вузенькій вуличці селища серед ще десяти схожих одна на одну жінок у мисливському одязі. Ельвіра з онучкою були такими ж. Усі дванадцятеро були одягнені в однакові зелені камзоли, шкіряні пояси та високі чоботи. Їхнє волосся було сховане під капелюхами з пір’ям.

– Що тут відбувається, бабусю? – тихенько запитала Натуся, – якийсь з’їзд любительниць полювання?

– Не зовсім, – посміхнулася та. – Ми в черговій казці Гріммів, яка називається “Дванадцять мисливців”.

– І що ж тут робитимемо?

– Йдемо до короля, який не одружився на одній з нас, натомість обравши іншу. 

– Як думаєш, Біломир і тут на нас чекатиме?

– Якщо йому вдалося якось від гуски відліпитися, то не сумніваюся в цьому. І скоріш за все, – Ельвіра притишила голос, – він і буде королем. 

– То може одразу й тікатимемо, га? – з надією запитала онучка. – Чого самим себе на небезпеку наражати?

– Казки в цій книзі так не працюють, сама знаєш, – зітхнула бабуся. – Однак, замість того, щоб чекати нападу Біломира, ми нападемо самі!

Вдаватися до подробиць часу не було, адже інші жінки переодягнені у мисливців, вже рушили вуличкою в бік палацу.

Як чарівниці й передбачали, Біломир вже чекав на них, сидячи на троні у королівському вбранні. Ельвіра одразу впізнала його за холодним блиском в очах. Він повільно оглянув дванадцятьох мисливець, що стали перед ним у ряд.

– Хм.. Цікаво… — протягнув він. — Ви всі такі схожі, що й не розрізниш, де між вас мої старі знайомі. Може, самі зізнаєтеся, поки не пізно?

Усі мисливці стояли, не рухаючись і навіть не кліпаючи.

– Ну гаразд, – продовжив чаклун. — Не хочете грати за моїми правилами – й не треба!

Він підвівся з трону і гиркнув до своїх охоронців:

— Забрати у всіх зброю і запроторити до в’язниці! Усіх дванадцятьох. Ніхто не втече, поки я не з’ясую, хто є хто!

Варта підбігла до жінок, вилучила у них луки та стріли і провела їх у підземелля. Грати зачинилися з важким гуркотом, і на якусь мить настала цілковита тиша. А потім жінки почали жваво обговорювати несправедливість життя та безглуздя короля.

– Тихо! – скомандувала раптом бабуся командним тоном. Усі одразу ж припинили балачки. – Послухайте мене уважно! Його Величність не мала права запроторювати нас сюди! І має бути за це покараним!

Жінки ствердно закивали. А одна з них запитала:

– А що ж нам робити? Двері ж зачинені! Он який замок величезний висить!

Тоді Натуся, на подив усім, витягла з кишені ключа.

– Забрала його тихенько в охоронця, поки сюди йшли, – спокійно пояснила вона. Про це вони з бабусею домовилися ще дорогою до палацу. – Почекаємо півночі та звільнимося. Дорогу назад усі пам’ятають?

Копії знову закивали.

– Гаразд, – взяла знову слово бабуся. – Тільки щоб без зайвих звуків. А то наш план не вдасться!

Опівночі всі дванадцять незаконно ув’язнених жінок вже прокрадалися крізь темні коридори підземелля, рухаючись швидко й безшумно. Вийшовши назовні, вони розділилися. Чарівниці заспішили до королівських покоїв, а решта розбрелася хто куди.

Дорогою Ельвіра забрала в одного зі сплячих охоронців лук зі стрілами і вони перебіжками дісталися до спальні Біломира. Двері відчинилися майже без звуку. У місячному сяйві вони побачили ліжко та сплячу там людину.

– Бабусю, ти впевнена, що слід це робити? – засумнівалася Натуся, бачачи як та натягує тетиву і направляє стрілу прямо в постать.

– Мені цього зовсім не хочеться, дитино, – прошепотіла Ельвіра. – Та він не залишить нас у спокої. Й це найвірніший спосіб вибратися з цієї клятої книги!

– Але не єдиний, – продовжувала дівчинка. – Ми можемо дійти до останньої казки…

– Думаєш, він, – вона махнула головою в бік Біломира, – дасть нам це зробити? Він же бажає нашої смерті! І не випустить нас звідси. Зробить все можливе, щоб ми або загинули, або залишилися тут назавжди.

– Ну добре, вмовила, – прошепотіла Натуся і відвернулася. І вчасно. Адже саме в цю мить стріла зірвалася з лука й уп’ялася просто в груди постаті на ліжку.

Тиша. Ні крику. Ні руху. Бабуся видихнула.

— Ми зробили це… – видихнула вона якось сумно. Не такої кінцівки хотіла вона для свого друга дитинства. Навіть після того, як той перейшов на бік Темряви.

А світ довкола вже починав тремтіти — казка завершувалася. Копії розчинялися, палац втрачав обриси. І чарівниці зникли, переконані, що це кінець.

Та за мить дверцята великої шафи у королівських покоях ледь прочинилися і з темряви вийшов Біломир. Він повільно підійшов до ліжка й висмикнув стрілу з солом’яного опудала, вдягненого в його нічну сорочку.

— Гарний постріл, — тихо мовив він, розглядаючи наконечник. — Але не поспішайте радіти. Все ще попереду…